А якщо в мені немає магічних здібностей, що воно буде? На площі голову не відрубають — Оберон обіцяв. А от відправити в обоз до кухарів — чистити картоплю, мити посуд — запросто.
І це не так уже погано, до речі. Вдома я тільки те й роблю, що чищу картоплю та мию посуд.
Усі наші розмови з мамою з цього починаються: «Ліно, ти почистила? Прибрала?»
Та все ж таки образливо. Ніяково перед принцом. Одне діло — маг дороги, зовсім інше — якась дівчинка на побігеньках.
— Скажіть, майстре, — почала я дуже ввічливо й навіть улесливо.
— Ну що?
Я продовжувала, віддано зазираючи йому в очі:
— А якщо на день проводити по три перші уроки, на тиждень це скільки вийде? Тричі по сім — двадцять один перший урок. А на місяць?
Він спалахнув ще більше.
— Заткнися.
— Можна подумати, майстре, ви не вмієте рахувати. Я ж знаю, що вмієте. Це скромність у вас прокинулась. А якщо постаратися, то запросто можете двадцять один помножити на чотири…
Він завівся. Обличчя вкрилося плямами. Кулаки стислися і безсило опустилися. Як казала наша завучка: «Якщо тебе образили словесно, то й відповідай словесно!»
— …Двадцять на чотири — вісімдесят плюс чотири, — продовжувала я дуже серйозно, ніби роздумуючи, — та плюс ще дев’ять — це той «хвостик», три дні… От і виходить у місяць дев’яносто три перші уроки. Непогано для поча…
Ноги мої задриґали в повітрі. Гарольд підняв мене за комір — комір уп’явся в шию.
— Ідіот! Пусти!
У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очі — ті взагалі старечі, божевільні. Він ненавидів мене у цей момент сильніше, ніж завучка. Можливо, навіть сильніше, ніж той ненормальний жебрак у таверні «Чотири собаки». Йому хотілося гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не помру.
За те, що я зганьбила його перед Обероном. За те, що я нездара, дурепа, бевзь, і він нічому не зможе мене навчити ніколи-ніколи. А Оберон велів мене навчити. А Гарольд не може, бо я йолоп йолопом. А Оберон велів. А Гарольд не може, бо я дурна як довбня, як сало без хліба. А Оберон велів! І це замкнуте коло, із нього нема виходу…
Я злякалася, адже він маг, хоча й молодший. І я не знаю точно, чи вміє він убивати поглядом. Якщо вміє — мені точно кінець.
І, ні про що не думаючи, а тільки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям і прошепотіла:
— Зло не має влади…
Так, ніби я стерла пил зі скла. Насправді, звичайно, ніякого скла між нами не було, проте обличчя Гарольда раптом змінилося, проясніло. Він перестав буравити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив.
Я швиденько відповзла вбік. Озирнулася: чи хтось бачив? Чи прийдуть у разі чого на допомогу?
Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…
— У тебе є магічні здібності, — сказав одними губами.
Обернувся й кудись поплентався.
Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма в голові колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. Виявляється, він означав, що насувалася буря.
Почалася метушня.
Посеред чистого поля встановили по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму крокодилоконі об’їжджає табір, і набалдашник його білої патериці був спрямований то в землю, то в низько нависле небо, що швидко темніло.
Повз нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:
— Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з високостями будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.
Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.
Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, такі страшні в них закручувалися смерчі, що лячно було дивитися.
— Якщо ти збираєшся у велике шатро, — сказав Гарольд, — то краще зараз. А то потім змиє.
— А якщо не піду?
Гарольд помовчав.
— Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам вечеряти дасть.
Він усе ще дивився вбік. З обіду — з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.
— Ну, полізли, — сказала я невпевнено.
На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так втомилася за цей день, що просто влягтися на м’якому сіні здавалося королівським, нечуваним задоволенням.
Яскраві блискавки краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.
— Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло?