А потім почулися кроки.
Лінус швидко обернувся і нажахано відсахнувся. Хтось — чи щось — різко кинувся до нього. Жовті очі дивилися через прорізи полірованої сталевої маски. Метал виблискував у яскраво-зеленому світлі ліхтаря, що його істота тримала в одній з чотирьох тонких рук. Тіло вкрите темним плащем, але і без того Лінус побачив більше, ніж хотів. Голова істоти піднеслася аж до стелі тунелю, щоб наступної миті опинитися просто перед очима хлопця. Жовті очі звузилися. З-під маски почулося лиховісне сичання.
Лінус розвернувся і побіг. Він оминув поворот, навіть не думаючи, що біжить далі в темний тунель. Різке скрипіння змусило Лінуса озирнутися через плече. Істота відчинила дверцята свого ліхтаря, налила собі в долоню рідкого зеленого полум’я і кинула в Лінуса. Полум’я пролетіло над ним, розсипаючи навкруг іскри, і вибухнуло попереду, заступаючи все зеленою вогняною стіною. Хлопчикові здалося, що в танці полум’я він бачить злостиву посмішку.
Краєм ока Лінус побачив бічний прохід у стіні тунелю. Кулею він кинувся туди. Спершу він не чув кроків переслідувача, але коротка мить заспокоєння змінилася жахом, коли побачив істоту на стелі тунелю — вона рухалася, як гігантський швидкісний павук.
Лінус біг так, як іще ніколи в житті. Він оминув наступний клубок вогню. Потім тунель знову розділився, і хлопчик повернув праворуч. Йому конче треба повернутися в печеру! Яким коридором туди можна дістатися? На новому розгалуженні він помітив у тунелі ще одну істоту, подібну на ту, від якої тікав. Лінус кинувся в інший тунель.
Тепер за ним гналося два чудовиська.
— Халез ієнам! Оата рії!
Стіна перед Лінусом вибухнула вихором зеленого полум’я. Його кинуло на підлогу. Смарагдові іскри й кам’яні уламки посипалися на нього. Коли ж хлопець підвівся, перед ним стояла третя істота.
Ззаду підбігли переслідувачі. Вони відчинили дверцята в ліхтарях, і в їхні долоні полилося зелене полум’я.
Лінус заплющив очі й опустився на підлогу.
Розділ п’ятий
— Погасіть свої вогні, Вартові! — почулося з глибини тунелю. — Гесата ібелас Вальгерраль. Міера халез орелем.
Лінус озирнувся. Його переслідувачі здавалися не менш здивованими за нього.
Хтось допоміг йому підвестися. Від постаті ширилося мерехтливе світло, але це напевно була людина — босонога, у яскравому старомодному одязі. Довге волосся такого самого кольору, як і в Лінуса, тільки майорить, ніби на вітрі.
Людина коротко всміхнулася хлопцеві.
Лінус мало не знепритомнів.
Це було обличчя Ліннеї. Або майже Ліннеї. З живим і розумним поглядом очей, що світилися у темряві.
Один із Вартових кинув у них зеленим полум’ям. Лінус схопив загадкову постать й хотів відтягти вбік, але на свій подив навіть не зміг зрушити її з місця. Зате вона легко відсунула його й виставила вперед руку. Вогненна куля згасла, так і не долетівши до них. Вона клацнула пальцями — і ліхтарі вибухнули. Вартові моторошно завили, коли зелене полум’я розтеклося по їхніх довгих плащах.
Схожа на Ліннею постать повела рукою, ніби гукаючи когось до себе, і весь вогонь зібрався в її долоні. Полум’я тріщало і пульсувало. Вартові відповзли назад. Їхні плащі тліли. Наступної миті дівчина кинула вогонь під стелю — і він вибухнув з гучним гуркотом.
Лінус прикрив руками голову й подумав, що тепер уже точно його засипле камінням. Але, розплющивши очі, побачив, що тунель завалило з обох боків, а з-за кам’яних насипів чулися стогони Вартових.
Хлопець глянув на свою рятівницю і знову побачив її усмішку.
— Хто ти? — спитав.
Він не міг на неї надивитися. Усе своє життя Лінус так хотів, щоб ці очі дивилися на нього — і справді його бачили! Він не зміг стримати сліз.
— Я — Ліонора. І невдовзі все тобі поясню, обіцяю.
Вона витерла йому сльози. Лінус не міг прийти до тями.
— Нам треба йти звідси, — сказала Ліонора й вийняла шматок червоної крейди з маленької сумочки — на її плетеному шкіряному поясі висіло кілька таких. Лінус мовчки спостерігав, як вона малює крейдою коло на стіні. Спершу нічого не відбувалося, але за якусь мить камінні плити в колі почали обертатися, перетворилися на справжній вихор і врешті стали отвором у стіні. Дивина — звідти лилося сонячне світло.
«Звичайно. Чому ні?» — подумав Лінус і зрозумів, що за цю ніч він уже перевищив свою дозу здивування.