— Проходь сюди, — мовила Ліонора й ступила в отвір. — Тільки не торкайся країв — вони гострі, як лезо.
Отвір вивів їх до якихось стародавніх руїн. Напівзруйновані кам’яні стіни вкриті квітучими рослинами. Крізь порожні віконні пройми видно ліс. Високі дерева простягли свої гілки над розвалищем, і сонячні промені золотили їхнє листя.
Лінус притулився спиною до стіни й сповз на землю. Він лише почув, як отвір знов затягнувся.
Ліонора пильно подивилася на нього.
— Ти поранений? — присіла вона до хлопця.
Він похитав головою.
— Хто ти? Чому так схожа на мою сестру?
— Бо я — твоя сестра, Лінусе.
Звідки вона знає, як його звати?
— Ні, це неправда! — розлютився він. — Моя сестра лежить у своєму ліжку в Тракеборгу! Вона не розмовляє!
— Частина мене справді там лежить, так і є.
Вона змовкла, ніби підбираючи потрібні слова.
Лінус здивовано витріщився на неї.
— Що це означає?
— Друга частина мене тут, — вона обвела довкола рукою і вказала на себе.
Лінус повільно покрутив головою. Думки плуталися, він не міг нічого зрозуміти.
— Що тут відбувається? — затулив він обличчя долонями. — Тут щось не так. Ти брешеш!
— Що? — налякано вигукнула вона. — Хіба я колись тобі брехала?
— Ні, ми раніше не говорили!
Лінус відчув, що йому бракне повітря. Ліонора сіла поруч і поклала руку йому на коліно.
— Заспокойся, — лагідно мовила вона. — Слухай, я можу тобі довести. Та книжка, що ти мені читаєш, — ми зупинилися на чотирнадцятому розділі. Якраз на тому місці, де йшлося про тролячий скарб.
Лінус не знав, що сказати.
— Запитай мене, про що захочеш, — запропонувала вона. — Про маму й тата, про мій візочок, про те, що є в нас удома, в нашій квартирі. Будь-що питай. Наприклад, я знаю, що ти колупаєшся у носі, коли думаєш, що ніхто не бачить.
Він глянув на неї і побачив ніби самого себе. Сумнівів не залишалося: вони — близнюки.
— То й мене тут теж половина? — зрештою запитав він.
Ліонора усміхнулася — вона явно зраділа, що він їй повірив.
— Ні. Лише мене. Власне, я сама не знаю, чому перебуваю одночасно в двох світах.
Дівчинка змовкла й про щось замислилася. Видно було, що вона зажурена. Досить довго Ліонора сиділа мовчки, а коли знову заговорила, голос її тремтів:
— Знав би ти, як довго я хотіла поговорити з тобою!..
Лінус ураз відчув, як потроху затихають його неспокій, відчуття провини, невтамоване бажання поговорити з Ліннеєю. Тепер він урешті-решт знав, що вона його чула і розуміла.
— Я знаю, що мати таку сестру нелегко, — потупилася вона. — Розумію, як важко мамі стільки часу витрачати на мене. І що тато…
— Та все гаразд, — автоматично промовив Лінус. Як завжди, коли заходило про це і він хотів припинити неприємну розмову.
Ліонора обдарувала його кривою посмішкою.
— От тепер ти брешеш.
Лінус зібрався заперечити, але потім зрозумів, що це правда. Іноді мати таку сестру було дуже важко. Просто в цьому не можна зізнаватися. Навіть собі…
— Я знаю, що через мою хворобу мама нещасна, — Ліннея зітхнула, і далі дивлячись на свої коліна. — Так важко не мати змоги її навіть втішити… І я бачу, як ти щосили намагаєшся зробити її щасливою.
Лінус не міг нічого сказати. Він так довго сумував, і тепер весь його сум зібрався в горлі величезним клубком. І коли на очі знову навернулися сльози, хлопчик просто розплакався.
Ліонора підняла камінець і поклала йому в долоню.
— Дякую тобі, що так багато мені допомагаєш, — мовила вона. — Нарешті я можу це сказати.
Долоню щось залоскотало, й він глянув на руки. Камінчик перетворився на серце.
Вони всміхнулися одне одному, Лінус узяв сестру за руку, і ще довго вони так сиділи, й бракувало тільки одного: щоб поряд була мама.
— А що це взагалі за місце? — зрештою запитав Лінус, роззираючись навсібіч.
Неподалік на руїнах стіни сидів чорний птах, схожий на крука, й незмигно дивився на них чорними очима.
— Цей світ оточує наш, людський, — пояснила Ліонора. — Раніше ніхто не міг сюди ходити, але, на жаль, один чоловік знайшов вхід. Він назвав цей простір Позасвіттям.
— І хто ж цей чоловік? — поцікавився Лінус.
— Вільгельм.
— Отой, що власник Тракеборга?
— Так. Не питай мене, як він це зробив, — я не знаю. Він переселився сюди й наробив тут усім багато клопоту. Ось чому Вартові напали на нас. Вони бояться людей, ось і все.
Лінус раптом занепокоївся.
— А я можу повернутися в наш світ?
Ліонора кивнула.