— Усе-усе? Чи є щось, чого ти не можеш зробити?
Ліонора знизала плечима.
— Усяк буває. Здається, це залежить від того, як сильно я чогось хочу. Сьогодні мені вдалося зупинити Вартових, а досі не виходило. Коли вони могли завдати тобі шкоди, раптом я впоралася з ними дуже легко.
Вони знову всміхнулися одне одному. Леонорині очі сяяли, мов діаманти. Вона ще раз обняла брата, цього разу значно обережніше. Майже не боляче.
— І що нам робити далі? — спитав Лінус. — Я маю повернутися додому, перш ніж мама прокинеться і побачить, що мене немає.
— Тут все трохи інакше, — пояснила Ліонора. — Час у різних світах протікає неоднаково. Якщо ти покидаєш свій світ, але думаєш про нього, час тебе почекає. Ніхто не помітить, що тебе немає. Але якщо відмовитися від свого світу, як зробив Вільгельм, то час потече далі, як і для всіх інших.
Лінус щосили намагався зрозуміти все, що казала Ліонора. Виходило не дуже. Усе, що сталося за цю ніч, досі мелькало перед очима.
— Я не знаю, як повернути ключ, — зітхнув нарешті хлопчик. — Я навіть не знаю, де його шукати.
— Не хвилюйся, — втішила його Ліонора. — Я маю план. Треба просто…
Вона несподівано змовкла і втупилася в одну точку, ніби до чогось прислухаючись. Лінус не чув анічогісінько.
— Він тут! — вигукнула Ліонора. — Щур на цьому боці! Якщо я зможу його зловити, тобі не доведеться ризикувати! Залишайся тут! Ані кроку звідси, поки я тебе не покличу!
— Я можу піти з тобою, — почав був Лінус, але сестричка вже зникла.
Чорний птах над ним розправив свої крила й злетів зі стіни з хрипким криком.
Розділ шостий
Лінус опустився на кам’янисту землю, роззирнувся і зітхнув. Чому Ліонора привела його сюди, до розвалища з напівзруйнованими стінами? Це безпечне місце?
До того ж він нічого не знав про Позасвіття, крім того, що всі тут ненавидять людей.
Від цих переживань йому стало дуже самотньо.
Він подумав про Ліонору та її магічні здібності. Цікаво, чи всі в Позасвітті вміють те, що вміє вона? Утім, Вартові хоч і мали свої чарівні ліхтарі, а Ліонори боялися.
А що, як він теж тут має магічну силу? Треба з’ясувати! Щосили зосередившись, Лінус пильно дивився на невеличкий камінець.
— Піднімайся! — впевнено промовив і простягнув руку.
Камінець навіть не ворухнувся.
Лінус підняв його, роздратовано зирнув і кинув геть від себе.
— Але-оп! — закричав хлопчик, і між залишками стін розляглася луна.
Він сидів і чекав цілу вічність. Принаймні так йому здавалося. Стебло в’юнкої рослини знову підповзло до його руки. Квітуча гілочка заходилася вдруге спинатися по його руці, аж поки Лінус знову обережно, але рішуче зняв її. Потім встав. Можна хоча б оглянути руїни.
У старій будівлі була всього одна велика кімната. Дах майже скрізь обвалився. Лінус здивувався, куди поділися всі уламки, адже на землі ніякого каміння не видно. Лише посередині стримів комин. Ніби хтось просто зняв з будинку дах.
Він усміхнувся на цю думку. Але наступної ж миті згадав, що він зараз у Позасвітті. Тут цілком може бути щось таке велике, що легко зніме дах.
Лінус підійшов до порожнього вікна. Одразу біля будинку росли дерева — цілий ліс. Темно-коричневі вузлуваті стовбури такі товсті, що хіба половина його класу разом могла б обійняти одне дерево. Золотаво-жовте листя дивної форми товстим килимом лежало на землі, але й на гіллі не бракувало листочків.
Раптом він почув якийсь звук і різко обернувся. На верхівці кам’яної стіни сиділа маленька сіра фігура завбільшки з кота. Загнутий дзьоб, мов у папуги, але довгі, ніби кролячі, вуха. Її хвіст звисав зі стіни і майже сягав землі.
Лінус вичікувально застиг. Істота дивилася на нього великими блискучими очима.
— Ти хто? — обережно спитав Лінус.
Істота нахилила голову й скоса глянула на нього.
Лінус повільно простягнув руку. Тварина, чи що воно було, зацікавлено спостерігала. Потім плавно зіскочила на землю й потерлася об Лінусову ногу. Хлопчик поволі присів і погладив істоту за вухом. Невідоме створіння стало чи то хихотіти, чи то мурчати.
— Ти наче хороший, — усміхнувся Лінус. — Це Ліонора тебе прислала?
Істота помахала хвостом, відстрибнула вбік і глянула через плече.
Лінус не знав, що робити. Схоже, вона кличе його за собою. Ліонора ж сказала нікуди не йти, поки вона не покличе. Але, може, якраз вона й послала цю тваринку?
Та могло бути й навпаки. Це створіння могло виявитися небезпечним.
— Ти ж не станеш драконом чи ще чимось страшним, еге ж?