— Гаральде! — закричав Лінус угору. — Куди ми біжимо?
Йому вже бракувало повітря.
— Спокійно, — відповів Гаральд голосом Лінуса. — Ми зможемо.
Лінус дуже сподівався, що його маленький друг не помиляється, бо скоро він уже зовсім не зможе бігти.
Хлопчик озирнувся. Павук їх наздоганяв — хоч і кульгавий, він однак бігав швидше.
— Іслерді ненавидить балакучу муху! Іслерді роздере муху на шматки й повільно їстиме…
Гаральд прискорився. Спершу Лінус подумав, що звірятко його покинуло, але наступної миті між деревами щось заблищало. Це було озеро. Лінус перетнув узлісся і вибіг на берег. Гаральд сидів біля води й дивився на хвилі. Довгі вуха нашорошені. Голосно гупаючи, наближався Іслерді.
— Гаральде! Не можна тут залишатися! — скрикнув Лінус. — Нам доведеться йти у воду?
Раптом він побачив якийсь рух в озері. Під темно-зеленою поверхнею води щось наближалося до берега. Лінус відступив на кілька кроків назад.
І саме цієї миті з лісу вибіг Іслерді. Павук зупинився, голова з блідим безоким обличчям крутнулася туди-сюди. На пляжі не було павутини, тож монстр нічого не відчував.
Тінь під водою все наближалася. Гаральд, здається, зовсім не боявся. А от Лінус не почувався так впевнено. І ось поверхня води з плюскотом розірвалася, і павук повернув голову на звук.
З води випірнув човен — красивий різьблений дерев’яний човен. Ніс човна прикрашала драконова голова, а смарагдово-зелені водорості звисали з бортів, ніби коси. Човен зупинився на пляжі. Дивно, але всередині він був сухий. Гаральд миттю заскочив на борт. Лінус узявся підпихати човна до води, але потім помітив, що він ніби й сам сунеться.
Іслерді кинувся на звук, розгрібаючи своїми сильними ногами пісок. Щойно павук рушив до них, Лінус заскочив на борт і човен відплив. Іслерді намагався дотягтися до нього волохатими кінцівками, але не зміг.
Лінус ніби приклеївся до сидіння у човні. Під ногами лежали весла, і тільки побачивши їх, хлопчик зрозумів, що човен пливе сам.
Берегом туди-сюди бігав павук, здіймаючи ногами хмари піску. Вочевидь, Іслерді дуже боявся води.
— Іслерді ненавидіти балакучу муху! Іслерді зловити балакучу муху! Іслерді з’їсти!
І чудовисько безсило заревло. Лінус затулив руками вуха. Потім він побачив, що павук повертається до лісу. Під його ногами ламалися гілки й тряслися верхівки дерев. А далі звуки розчинилися вдалині, і нарешті знову стало тихо й спокійно.
Лінус полегшено зітхнув. Диво, що він взагалі зостався живий. Цікаво, він ніколи не думав, що життя — така звична річ — може бути таким чудовим.
Хлопчик поглянув на Гаральда. Той сидів на носі човна, просто на драконовій голові.
— Дякую за допомогу, — Лінус почухав тваринку за вухом. — Ми добре впоралися.
— Ми добре впоралися, — повторив Гаральд Лінусовим голосом.
Лінус усміхнувся.
Човен зупинився посеред озера й спокійно гойдався на хвилях.
Лінус відчув біль в руці там, де його вдарив Іслерді. Довга подряпина тяглася вздовж руки, і лише зараз хлопчик помітив, що вона кровить. Він опустив руку у воду, а потім пирснув на Гаральда.
— Чому ти не сказав, що вмієш говорити?
Гаральд струсив краплі з шубки.
Лінус змив кров і витер руку сорочкою.
— Ти міг сказати одразу?
Гаральд глянув на нього, кліпнув очима й повторив:
— Ти міг сказати одразу?
Лінус подивився на жовтий папужий дзьоб.
— Ага, — мовив він. — Ти не вмієш говорити, а просто повторюєш?
— Ти не вмієш говорити, а просто повторюєш? — повторив Гаральд і поклацав дзьобом. Він покрутився на носі човна й заскрекотав.
Лінус ліг на дно човна й дивився у спокійне блакитне небо. Розмірене хитання човна на хвилях заколисувало. Але він намагався не заснути, бо щомиті могла з’явитися Ліонора.
Він лежав і думав, що робитиме, коли повернеться додому. Коли все закінчиться. Чи може він комусь розповісти про це? Точно не мамі. Вона подумає, що син збожеволів. І навіть якщо він переконає її, що з ним усе гаразд, мама вже не спускатиме з нього очей. Ні, розповідати мамі він не збирався.
А татові? Останнім часом вони майже не розмовляли. «Гей, слухай, я знайшов був Ворота в інший світ, де повно кровожерних монстрів-павуків!» — мабуть, не найкращий спосіб відновити спілкування.
Можливо, Арону. Але чи повірить навіть Арон у все, що Лінус пережив? Хоча якщо не повірить Арон, то не повірить ніхто. Більше нікому Лінус не міг про все це розповісти. Він рідко гуляв зі своїми однокласниками. Не тому, що з нього знущалися абощо. Звичайно, його вважали трохи дивним, але ставилися непогано. Хоча ні, радше думали, що він геть дивний — сидить на перервах сам, малює драконів і монстрів. Лінус був щасливий, коли залишався на самоті. Учителі наполягали, щоб він ішов до гурту, а його це дратувало. Вони були такими дітьми… Їм усе в житті здавалося легким і простим. Але якщо казати чесно, часом це викликало у Лінуса заздрість.