Дорога через ліс, здавалося, ніколи не закінчиться. Надворі вже спадали сутінки. Золотаве світло літнього надвечір’я розсипалося у гілках дерев, нібито значно вищих, ніж Лінус звик. Через це він почувався дуже-дуже маленьким.
«Навіщо будувати «унікальний дерев’яний будинок» у такій пущі?» — подумав Лінус.
З приймача знову почувся тріск, потім він остаточно змовк. «Чудово, — зринула думка. — Телефонного зв’язку теж немає».
— Глянь, Лінусе. Нарешті будинок. Зупинимося і спитаємося дороги.
У садку біля невеличкої хатинки старий на колінах рвав бур’яни. Мама опустила віконне скло автомобіля.
— Вибачте! — гукнула вона. — Ви часом не знаєте дороги на Тракеборг?
Чоловік важко підвівся і підійшов до машини. Його зморшкувате обличчя здавалося привітним, хоч і досить здивованим.
— Так, знаю, — старий глянув на вечірнє сонце. — Можу я запитати, яку ви справу там маєте?
— Ми там житимемо влітку.
Чоловік від здивування так підняв брови, що всі його зморшки ніби переповзли на лоба.
— Житимете в Тракеборгу? Невже там досі можна жити?
— Сподіваюся, що так, — усміхнулася мама. — Нам дозволили пожити там безплатно в обмін на невеликий ремонт.
— То ви матимете роботи там… — задумливо кивнув старий. — Я працював у них садівником, поки Вільгельм…
Він на якусь мить замовк.
— Поки Вільгельм ще там жив, я мав на увазі.
Чоловік кинув погляд у машину й побачив Лінуса та Ліннею.
— Привіт! — махнув він своєю садовою рукавицею.
Лінус помахав у відповідь.
Старий вказав рукою вздовж дороги.
— Їдьте далі цією дорогою, там за ліском звернете ліворуч. А якщо потім проїдете ще прямо, доїдете до озера з пляжем. Хай щастить! Як буде щось треба — не соромтеся, приїздіть.
Коли вони від’їхали, Лінус обернувся і ще раз помахав.
Садівник стояв і дивився їм услід. З виразу обличчя було видно, що він чимось занепокоєний.
Вузенька дорога звивалася між пишними деревами. Обабіч неї росла висока трава. І раптом за поворотом… Мама різко загальмувала. Кілька секунд вони просто сиділи мовчки з роззявленими ротами.
Просто над ними навис велетенський будинок. Можливо, колись давно він був пофарбований, але зараз на стінах залишилося хіба кілька відлущених пластівців старої фарби. Тут і там зі стін будинку вибивалися балкони й прибудови, що їх знизу підтримували голови драконів. Половину фасаду заплів величезний плющ. З правого боку височіла вежа. Її шпилястий дах завершував флюгер у вигляді дивної тварини, схожої на змію з рогами.
Мама прокашлялася.
— Ну, це таки… унікальний будинок. Справді… незвичайний.
Лінус окинув поглядом ряд темних вікон. Щось зловісне висіло над цим будинком. Два високих вікна з обох боків від чорних вхідних дверей робили будинок схожим на монстра, що причаївся у хащах.
Краєм ока Лінус помітив якийсь рух і глянув на вежу. Штора на вікні поворухнулася. Мабуть, хтось із кімнати спостерігав за ними.
Цієї миті відчинилися вхідні двері. З будинку вийшла жінка у вигадливій блакитній сукні й черевичках на підборах. Її висока зачіска скидалася на велику булочку.
Лінус і мама вийшли з машини й пересадили Ліннею в інвалідний візок.
— Ось так, серденько, — погладила мама Ліннею по голові. — Тут ми проведемо літо.
Генрієта Рубенлев належала до тих дорослих, для яких дітей не існує. Вона привіталася з мамою, та навіть не глянула на Лінуса й Ліннею.
— Що ж, сад трохи заріс, — суворо сказала вона, — але це неважко виправити.
Вона швидко глянула на годинник і зайшла в будинок. Мама з Ліннеєю пішла слідом.
Лінус зупинився на сходах і подивився на високу траву. Корчасте дерево виросло зі старої теплиці з розбитими шибками. Щупальця плюща розповзлися по землі, як пліснява на гнилому фрукті.
Хлопчик почув із будинку владний голос Генрієти.
— Внизу нещодавно був ремонт, місця тут для вас достатньо. Дуже раджу не ходити нагору — дерево місцями трухле, й підлога може не витримати, тож я не гарантую, що там безпечно.
Лінус зайшов у будинок.
— Але я бачив якийсь рух у вежі. Там штора ворушилася! — зауважив він.
Генрієта глянула на нього так, ніби щойно вперше помітила.