— Але я не тому влаштував цю зустріч з тобою, — крикнув він через плече.
Лінус побіг слідом.
— Влаштували зустріч? То це ви послали Гаральда, не Ліонора?
— Саме так. Гаральд ніколи не допомагав би комусь такому, як Ліонора. До речі! Ти молодець! — Вільгельм кинув тваринці блискучу золоту монету.
Гаральд зловив монетку й поклав собі до дзьоба.
— Винагорода за хорошу роботу, — задоволено пояснив Вільгельм.
— Ми могли померти дорогою! — вигукнув Лінус. — Той страшний павук Іслерді міг нас убити!
— Он як! Справді?
Вільгельмів голос раптом став холодний, як лід:
— Гм, тепер ти сам бачиш, як непросто мені тут ведеться. Здавалося, я дуже детально пояснив, що можна їсти, а чого — ні. Мабуть, доведеться ще раз із ним поговорити.
Лінус отетерів.
— Ви спілкувалися з тим чудовиськом?
— Спілкувався — це не зовсім відповідне слово. Як я вже казав, я намагаюся навести тут лад. Іслерді — лише одне з багатьох створінь, яких треба навчити. Я пробував навчити його нашої мови, це було б значно краще за той набір безглуздих вигуків, яким тут говорять. Але не гаймо часу на такі дрібниці, як Іслерді. Я простежу, щоб він відповів за це маленьке непорозуміння. А причина нашої зустрічі інша. Я хочу, щоб ти успішно виконав свою місію.
— Яку місію?
— Розібратися зі Щуром, який руйнує Межу. Я ніяк не знайду на це часу, хоча в моєму списку справ записано… Цей дрібний злодюжка, здається, має погану звичку псувати мою власність. Спершу в Тракеборгу, тепер тут.
Він показав рукою на місцевість навкруги.
— Це дуже дратує.
Вони дійшли до берега. Лінус відчув полегшення, зійшовши з криги на пісок. Вільгельм засунув руки в кишені плаща й задоволено всміхнувся.
— До речі! Можеш узяти.
Він простягнув довгого зміїного зуба.
— Позасвіття — небезпечне місце, — мовив чоловік. — Цим можна захистити себе. Тільки будь обережний, не схопися за вістря. Отрута дуже сильна.
— Дякую, — автоматично відповів Лінус. Після хвилинного вагання він натягнув рукав светра на долоню і взяв зуба.
— Прошу. Допомогти тобі повернутися до місця, де тебе знайшов Гаральд?
Лінус глянув на озеро. Під склом криги звивалися змії.
— Стривайте, а вони можуть дихати під водою?
— Гадки не маю, — розвів руками Вільгельм.
— А крига розтане до того, як їм знадобиться повітря?
— Можливо, — пролунала байдужа відповідь.
— А ви можете прибрати лід? Задля безпеки.
— Що ти маєш на увазі?
— Ми ж не певні, що вони не загинуть?
Вільгельм глянув на нього так, ніби силкувався збагнути якусь складну математичну задачу.
— А яке це має значення?
— Вони помруть, якщо ми їм не допоможемо!
Вони дивилися один на одного як люди, що раптом заговорили різними мовами. Потім Вільгельм знизав плечима.
— Як скажеш.
Він простягнув руку в бік озера й стиснув кулак. Лід немовби вибухнув, і за хвилину на воді плавали тільки крижані уламки. Зміїні голови повиринали з води й жадібно хапали повітря. Було видно, що вони під кригою задихалися.
— Ну ось, тепер ми знаємо, — сказав Вільгельм. — Ти готовий?
Лінус кивнув.
— Добре. Тоді не гаймо часу. В нас обох чимало роботи, правда?
Він поплескав Лінуса по плечу. Можливо, хотів підбадьорити хлопця.
— І будь обережний, — нагадав чоловік. — Ти мені подобаєшся. Трохи схожий на мене самого.
Він усміхнувся так, ніби сказав найбільший комплімент, який тільки можна уявити.
— І перекажи від мене вітання твоїй так званій «сестрі». Хотів би я побачити її реакцію.
— Приємно було познайомитися, — сказав Лінус, хоч і не був певен, що це справді так.
Гаральд потерся об Лінусову ногу й дозволив почухати себе за вухом. У дзьобі він досі тримав монету.
— До речі, — додав Лінус, — вам варто повідомити Арону, що ви живі. Схоже, йому вас бракує.
Вільгельмове обличчя на мить зблідло, очі затуманилися. Але коли він знову глянув на Лінуса, очі його сяяли, як великі смарагди.
— Скажи Арону, що Вільгельм, якого він знав, помер. Він був маленькою слабкою людинкою. Новий я значно значно величніший і сильніший.
Лінус не знав, що на це відповісти, тож запитав:
— А як ми повернемося? Це далеченько, і я не впевнений, що згадаю дорогу через ліс.
— Ми вже на місці, — проголосив Вільгельм.
Лінус озирнувся і побачив, що стоїть біля знайомих руїн. Коли ж він знову глянув на те місце, де були Вільгельм і Гаральд, від них і сліду не залишилося.