Рогатий чоловік стрепенувся, пильно придивився і аж рота роззявив від здивування.
— Так! — радісно закивав Лінус. — Так і є! Ми близнюки.
Червонопера кудись пішла і невдовзі повернулася з папером і вуглинкою. Вона кілька разів щось черконула на аркуші і показала Лінусові малюнок: рука в язиках полум’я.
— Ліонора, — усміхнулася і тицьнула в папірець.
Лінус не зрозумів, що це мало означати, але кивнув і поклав папірець у кишеню.
— Спасибі за допомогу, — подякував він, хоч присутні, певна річ, нічого не зрозуміли.
Він по черзі обняв своїх рятівників. Здається, у Позасвітті теж заведено обійматися, бо і дівчина, і чоловік теж обняли його у відповідь.
Лінус усміхнувся.
— Приємно, що не всі у Позасвітті — кровожерні монстри.
Схоже, червонопера та круторогий подумали те саме, тільки про людей.
Лінус вийшов з гавані, прикриваючи обличчя капюшоном. Він намагався не підводити очей від землі, але втриматися, щоб не витріщатися на все дорогою, було важко. Усе навкруги було нове й незвичне. Ось мимо пройшла-проповзла жінка з довгим сріблястим зміїним хвостом — Лінус мало не перечепився через нього. Він перейшов базар. Зелена похмура істота з червоними очима продавала такі самі коренеплоди, як він бачив на яхті. Лінус затримався. Маленькі бульби були дуже схожі на людей — з ручками, ніжками й маленькими голівками. Невеличка купка золотих монет виблискувала на вагах. Над яткою намальовано знак — Лінус швиденько глянув: істота з коренем у руці. Вона вказувала на людину, що готувалася розпрощатися зі своїм життям.
Лінус іще раз здивовано подивився на чудернацькі бульби. Схоже, для них це звично, подумав він і рушив далі.
Хлопець піднявся сходами й зайшов у тунель. Стіни й підлога вимощені бурим камінням. Скляні зеленуваті кулі на стінах поширювали світло. У тунелі було багато відгалужень і скрізь туди-сюди снували химерні створіння всіляких форм і розмірів. Вони здавалися спокійними й доброзичливими, говорили своєю мовою і робили свої справи, як жителі будь-якого іншого міста. Ніхто навіть не глянув на Лінуса.
Ноги ще боліли, і хлопчик був дуже вдячний червоноперій дівчині за палицю. Шкода, що він не міг порозумітися з нею і рогатим чоловіком, — він хотів би дізнався їхні імена. Либонь, він їх більше ніколи не зустріне. Звичайно, це сумно, але все-таки найбільше йому хотілося додому.
Тунель спіраллю вів наверх. Здавалося, що він тягнеться крізь усю гору. Лінус проминув кремезну фігуру, спина якої була вкрита кам’яною оболонкою. Фігура щось пробурмотіла сама до себе й простягла руку до тріщини в кам’яній стіні. Над розколиною піднялася хмарка пилу, і стіна стала ціла-цілісінька, а істота побрела собі далі. Мабуть, це був інгал, подумав Лінус.
Аж тут його увагу привернули галас і крики попереду. Просто перед ним виникло четверо Вартових, а ще двоє павуками бігли по стелі.
Вони зупиняли й оглядали всіх перехожих, ніби когось шукали.
Лінус знав кого. Невже вони шукали його відтоді, як він пройшов Ворота? Чи хтось повідомив їм, що в місті з’явилася людина?
Лінус ще нижче натягнув капюшон на обличчя. Ось поряд вужчий тунель. Хлопчик пірнув туди, сподіваючись розчинитися серед натовпу, але, глянувши через плече, побачив блиск сталевої маски в зеленому світлі. Вартовий піднявся на стелю. Лінус відчув його погляд на своїй спині. Він пішов швидше. Дуже кортіло кинутися бігти, але було б украй нерозважливо — тоді він точно видав би себе. Звідусіль лунали стурбовані голоси. Очевидно, не тільки Лінус боявся Вартових.
Хлопчик завернув за ріг і опинився у вузькому темному проході. Поруч були великі дерев’яні двері. Він щосили притулився до них, намагаючись бути якомога непомітнішим. Місцеві жителі проходили мимо, ніхто не звертав на нього уваги. Але в кінці проходу все чіткіше виднілося зелене світло ліхтаря Вартового. Лінус іще сильніше притиснувся до дверей.
Несподівано вони відчинилися. Не втримавшись, Лінус впав назад, у темряву. Він почув, що хтось твердими кроками наближається до нього. І перш ніж Вартовий дійшов до дверей, вони зачинилися.
Останнє, що Лінус побачив за дверима, — пара бридких волохатих лап.
Розділ десятий
Дуже темно. Лінус не бачив навіть свого носа. Чув лише якісь ритмічні звуки, і минуло ще кілька секунд, поки він зрозумів, що це гупає його серце. А потім почулися інші удари — сильніші, як копитами об кам’яну долівку.
Лінус підвівся і намацав двері. Але що, як там чекає Вартовий? Може, краще таки залишитися тут? І поки він стояв і вагався, позад нього щось засяяло. У кімнаті раптово стало дуже світло, і хлопчик різко обернувся. Перед найбільшим каміном з усіх, що він бачив, сиділа величезна істота. Видно було лише її спину, і тільки коли вона підвелася, Лінус зрозумів: істота ставала на коліна, щоб розпалити камін. На зріст ця істота була щонайменше вдвічі вища за дорослу людину, а завширшки — як ті вхідні двері. Коли вона повернулася, Лінус мимоволі відсахнувся. Обличчя зморшкувате і якесь сумне. Одне око каре, друге — молочно-біле й ніби скляне. Волосся звисає до плечей мотузками, прикрашеними намистинами. З лоба ростуть довгі роги, що майже зачіпають стелю. Одяг схожий на живий мох. І на завершення цієї картини — пара копит. Лінус полегшено зітхнув, тільки побачивши вишивку на одязі. Той самий символ, який намалювала червонопера дівчина на яхті. Рука й вогонь.