Страх відступив. Якимось чином Лінус зрозумів, що ця істота його не скривдить. Цікаво, чоловік це чи жінка, подумав хлопчик, але одразу визнав, що це неістотно.
— Грамр, — сказав велетень і показав на себе. Голос пролунав, ніби десь зламався старий дуб.
— Лінус.
Грамр кивнув і заходився щось перемішувати у великому чорному казані, підвішеному над вогнем. Потім насипав з казана в миску, простягнув Лінусові й жестом запросив їсти. Лінус сів на підлогу. Миска була велика, мов тазик.
Грамр відійшов і сів біля письмового стола. Стінка позад нього повністю заплетена в’юнкими дикими рослинами. Грамр велетенською рукою легенько потягнув одне стебло, потім Лінус почув, як клацнули ножиці.
Хлопчик глянув у свою велику миску. Вариво було схоже на якийсь овочевий суп. Подумалося: а що, як страву отруєно? Досі майже все в Позасвітті так чи інакше виявлялося небезпечним. Але, поглянувши на велике тіло Грамра, Лінус відкинув цю думку. Якби Грамр хотів йому щось заподіяти, отрута йому не знадобилася б. Та й символ на одязі додавав Лінусу впевненості, що він тут з другом, а не ворогом.
Суп мав пряний смак. Хлопчик швидко спорожнив миску й не відмовився від добавки. Якщо чесно, він навіть не пам’ятав, коли востаннє їв.
Поки Лінус доїдав другу порцію супу, Грамр нарешті відклав ножиці. Він встав з-за стола з майстерно сплетеним із зелених гілочок вінком. Велетень підійшов до Лінуса й обережно поклав вінок йому на голову.
— Дякую, — промовив хлопчик між двома ковтками супу і завмер. Слово прозвучало не так, як він звик.
— У чому річ? — запитав він, дивлячись у різнобарвні очі Грамра.
І знову почулися незнайомі слова, але Лінус якимось чином знав, що вони означають.
— Вінок-тлумач допомагає говорити й розуміти те, що кажуть інші в нашому місті, — мовив Грамр своїм тріскучим голосом. — Якщо хтось у нас говорить людською мовою, це привертає увагу.
Грамр говорив так само, як червонопера дівчина й рогатий чоловік на судні, але зараз Лінус легко все розумів, ніби це була його рідна мова.
— Це просто фантастика! — вигукнув він. — А як цей вінок працює?
Грамр беззубо усміхнувся.
— Це дуже давнє мистецтво мого народу…
— Дякую, — Лінус досі був вражений тим, як легко він вимовляв слова чужої мови. — Але я не знаю, як можу за це заплатити. Я не маю грошей.
— Гроші, — гучно зітхнув Грамр. — Це так по-людськи…
— Але ж і у вас теж розплачуються грошима. Я кілька разів бачив золоті монети.
Не кажучи вже про купи монет, які Лінус бачив у Щурових скарбах. Вони точно були не з людського світу.
— Це правда, — визнав Грамр. — Гроші ввели невдовзі після відкриття Воріт. Здогадуєшся, чия це була ідея?
— Вільгельмова?
Грамр кивнув.
— І вона швидко прижилася. Різко все набуло своєї ціни, — зітхнув велетень. — Мій світ змінюється, юначе. І боюся, що не на краще.
Лінус не знав, що на це відповісти, тож вирішив змінити тему. Прийшов час поговорити про те, заради чого він сюди прийшов.
— Грамре, а ти часом не знаєш Ліонори?
Грамр усміхнувся і поклав долоню на символ руки з вогнем.
— Ця емблема означає, що я належу до тієї самої групи, що й вона. Ми намагаємося захистити наш світ і зберегти мир.
— Отже, — почав Лінус обережно, — ти не вважаєш мене небезпечним? Хоч я й людина.
Грамр поглянув на нього своїми різними очима, і хлопчику здалося, ніби гігант дивиться просто у його єство, читає його, мов книжку, усі його думки й спогади.
— Я вважаю, що ти можеш бути небезпечним, дуже небезпечним. Але ця твоя частина ще не пробудилася. Та ось що я скажу, послухай уважно: ми маємо бути дуже пильними, щоб не проґавити тієї миті, коли вона прокинеться. Передусім ти сам мусиш пильнувати.