— Он там Лебідь. Ти бачиш? А це Лев, — показав він.
Лінус окинув поглядом небосхил. Зірки блищали, як діаманти на чорному оксамиті.
— А там Дракон. Схожий на паперового змія, правда? Але в давнину люди думали, що це величезне вогнедишне чудовисько. Знаєш, коли я був малий, думав, що сузір’я справді схожі на свої назви. І вірив, що всі легенди про них — чиста правда.
Несподівано йому стало сумно — він зрозумів, як хотів би знову опинитися в тих часах. Тоді йому жилося значно веселіше.
— Тепер я вже знаю, що ці зірки просто випадково поєднані у якісь фігури. Вони навіть не схожі на лева, лебедя чи дракона.
Вони ще довго стояли на ґанку, дивлячись на зорі, аж поки комарі так люто стали діймати, що хлопчик злякався — чи не вип’ють вони їм усієї крові.
Увечері, забравшись в ліжко у своїй кімнаті, Лінус відчув, як утомився за цей довгий-довгий день. Він дивився на кволий пломінець гасової лампи, що самовіддано намагалася поширити своє світло між темними стінами, оббитими дерев’яними панелями. Широка тріщина на стелі. Старі меблі. Залізне ліжко з бронзовими кулями на бильцях.
Хлопцеві дуже хотілося спати, але він вирішив не гасити світла. Кімната мами й Ліннеї — в іншому кінці будинку. Він запевнив, що не боїться темряви, але тепер шкодував про це. Легко бути сміливим, коли світить сонце.
Штора, що гойдалася у вежі.
Генрієтин брат, який просто зник.
Занепокоєний старий, якого вони зустріли дорогою.
Аж тут Лінус почув якийсь шум. Він налякано зіскочив з ліжка й освітив лампою кімнату. Знову тихо. Якусь хвилю він стояв непорушно й прислухався. Ось! Знову! Якесь дряпання. Просто біля нього! Звук, здавалося, долинав зі стіни.
Хух! Та це ж, мабуть, ті чортові щури!
Він поставив лампу й знову ліг у ліжко.
— Дякую, що зіпсували мені літо.
Він сильно грюкнув кулаком по стінці.
Одразу стало тихо.
Але всього на мить.
А потім хтось так само сильно стукнув у стіну по той бік.
Розділ другий
Лінус здригнувся і прокинувся. Він довго прислухався, та було тихо. І тільки коли з-за штор до кімнати почало пробиватися вранішнє світло, він наважився знову заснути.
Остаточно прокинувшись, хлопчик сів на ліжку. Він притулив вухо до стіни — жодного звуку. Лише з саду чувся пташиний спів.
До кімнати долинув аромат свіжих вафель. Мало що могло зрівнятися у швидкості з Лінусом, який біжить по вафлі. За мить він зняв піжаму й кинув її на скрипучу підлогу. Зіскочив з ліжка, зашпортався і побіг до дверей, на ходу вдягаючи джинси.
Мама визирнула з-за дверей кухні.
— Ти не впав?
— Ні, зовсім ні! Невже в нас вафлі?
— Атож! Я знайшла тут стару вафельницю, — мама показала на предмет, який мовби примандрував із Середньовіччя.
Лінус сів на один зі стільців з високою спинкою й очікувально глянув на вафельну гору перед собою. Навпроти сиділа Ліннея у своєму візку. Як він хотів, щоб і вона могла посмакувати!
— Привіт! — усміхнувся він до сестри.
— Вибач, що я вчора так піддалася втомі, — мовила до нього мама. — Сьогодні мені вже значно краще.
Вона сіла поруч із сином:
— Ти був такий терплячий, навіть не нарікав, що доведеться поїхати. Я знаю, що ти радше залишився б удома, але ж ми можемо постаратися і тут добре провести час? Цікаво буде попрацювати над цим будинком…
Він лише щось пробурмотів у відповідь, жуючи смачнезні вафлі. Мама всміхнулася, підвелася, залила останню порцію тіста в чорну залізну вафельницю й тихенько щось заспівала.
«Вона щаслива», — подумав Лінус задоволено.
— Ти добре спав? — спитала мама.
Лінус зам’явся. Сказати правду? Зараз, коли все так добре…
— Більш-менш, — зрештою зважився він. — Я чув дещо у стіні…
Мама всміхнулася.
— Напевно, щури. Ти бачив усі ті щурячі нори?
— Ага. Але це було щось більше. Не схоже на щура принаймні.
— Ну то, мабуть, це дошки рипіли. У старих дерев’яних будинках часто щось рипить і тріщить.
Лінус закусив губу і якусь мить помовчав.
— Але це більше було схоже на те, що хтось стукав.
Мама завмерла й повернулася до нього.
— Стукав?
Ну ось, тепер вона вже не усміхається. Лінус засмутився.
— Так, але… Звісно, це мені просто здалося крізь сон. Дякую за вафлі! Я збирався походити тут, оглянути все.
— Звичайно. Тільки пам’ятай, що казала Генрієта. Лише внизу.
Хлопчик пішов до дверей.
— Лінусе!
Він зупинився й озирнувся.
— Будь обережний, добре?