Старий мовчки дивися на Лінуса. Здавалося, він не міг вирішити, що на це відповісти.
— Не зовсім, — нарешті мовив він.
Арон на мить поринув у спогади. Його очі затуманилися. Потім він стрепенувся і знову побачив прямо перед собою Лінуса.
— Те, що я зараз скажу, може здатися дивним. Але ти наче достатньо розумний. Коли Вільгельм зник, усі двері й вікна були замкнені зсередини. Вільгельмів ключ лежав на звичному місці. Єдиний дублікат мав я. Паспорт і гаманець не зникли. Весь його одяг і особисті речі — теж на місці. Скидалося на те, що він нікуди не виходив з дому.
Лінус завмер. Він пригадав нічний стукіт і штору у вежі.
— То він десь усередині?
Арон усміхнувся і похитав головою.
— Ну… Я обшукав весь будинок. Поліція теж. Не кажучи вже про його жахливу сестру, — старого аж пересмикнуло. — З живого там тільки щури та міль.
Лінус потер великий палець, болісно вагаючись, казати йому чи ні.
— Я там бачив когось усередині, — пробурмотів він.
— Справді? — цілком серйозно запитав Арон. — І кого?
— Не знаю. Коли ми приїхали, у вежі хтось був. Хтось визирав у вікно.
Зморшки на Ароновому обличчі стали ще глибші.
— Ти сказав мамі?
— Так. А перед цим Генрієті. Вони не повірили.
Арон звів свої сірі очі до вежі.
— Я там був усього раз. У вежі Вільгельм облаштував свій робочий кабінет. Не знаю, Лінусе, що ти там бачив, але будь обережний. Усі троє будьте обережні. Я ще пам’ятаю часи, коли Тракеборг був чудовим місцем. Вільгельм часто запрошував мене з дружиною на обід, спілкувався з нами. Але після його зникнення будинок ніби втратив свою душу. Щось темне й лихе захопило його. Він значно швидше руйнується, ніж мав би. Цей будинок хворий. Тому я більше сюди не приходжу. Зараз він змушує мене тремтіти.
Лінус відчув неприємний холодок поза спиною. Арон помітив це й махнув рукою:
— Тільки не переймайся через мої вигадки, Лінусе. Це в мені говорить вік. Старі люди не люблять змін, розумієш? І, прошу тебе, не набридай мамі з усім, що я тобі розповів.
Він широко усміхнувся.
Але Лінус знав усе про фальшиві усмішки. Аронова вдавана веселість не надурила його.
Шприц із їжею спорожнів, і Лінус від’єднав трубку, а отвір закрив спеціальною кришечкою. Арон мовчки спостерігав за звичними рухами хлопчика.
— Думаю, їй пощастило мати такого брата, як ти.
Лінус відчув, що зашарівся.
— Що ж, піду я вже, — сказав Арон. — Зайду якось днями, покошу траву тут біля вас. Перекажи вітання мамі й нагадай, хай звертається, якщо буде щось треба.
Він кинув погляд на будинок.
— І ти, Лінусе, приходь, як захочеш поговорити. Ну то бувай!
Коли Арон пішов, Лінус заходився обмірковувати, що ж старий мав на увазі, коли просив бути обережним. Звичайно, Лінус зрозумів, що це попередження. Але разом з тим у ньому прокинулася цікавість. Цікавість, якої він не відчував уже давно.
Коли прийшов час мамі годувати Ліннею обідом, Лінус повів далі свої дослідження будинку. Йому було дуже цікаво, хоч і трохи лячно. Цього разу він уже був обережніший. Хлопець постійно відчував на собі чийсь погляд. І весь час намагався переконати себе, що це просто фантазія.
Якраз у післяобідню пору Лінус виявив двері, яких раніше не помічав. Приховані в холі за сходами, вони скидалися на одну з дерев’яних панелей. Кімната за дверима була порожня. Ні меблів, ні навіть вікна. Попід стінами стояли картини, прикриті пожовклим папером.
Лінус зайшов у кімнату. Він задумливо подивився на гачки на стінах. Чому картини познімали? Усе ж у будинку залишилося так, як було раніше. Він обережно підняв один аркуш. Картина намальована майстерно, можна сказати, навіть гарна, якби не жахливий сюжет. Сучасні багатоповерхові будівлі якимось дивним чином трансформувалися в середньовічні замки. Ніби якийсь гігант пообламував верхні частини будівель і поставив замість них старовинні вежі. Між будинками нуртували хвилі брудної води. Люди і якісь невідомі істоти з жахом і відчаєм в очах тонули в бурунах і провалювалися в тріщини, які помережили землю. І все це — під червоним, як кров, небом.
Лінус знову накрив дивну картину. У цього художника точно не всі вдома.
Він узяв наступну картину, готовий побачити щось іще страшніше. Але це зображення було зовсім інше. Просто хлопчик у джинсах і футболці присів у темній кімнаті, тьмяно світить вогник гасової лампи, хлопчик тримає в руках картину, на підлозі лежить брудний аркуш.
Лінус глянув на свій одяг, шматок паперу на підлозі, гасову лампу.