На кухні Бісмарк знайшов візитку з номером телефону і віддрукованим текстом «Брат Микола».
— Брат? Чий брат? — Олег пхикнув. — Секта якась. — подумав він і, несподівано для самого себе, заспокоївся. Тобто всю напругу дня і вечора немов рукою ворожки зняло. Віруючим людям, незалежно від церкви або секти, Бісмарк апріорі довіряв. Усі вони йому, не віруючому, здавалися людьми добрими, правильними і поступливими.
Розділ 10
Львів, травень 1941. Богдан Курилас іде на уродини
Професор не вірив жодним запевненням, що нема до нього претензій, але скорився долі, і ось уже третій день, як уважно перечитував рукопис, робив виписки і намагався второпати, що ж такого зацікавило НКВС. Імовірності того, що його будуть вербувати, не піддавав сумніву. Сексотів ніколи не бувало забагато. Сексоти повинні були стежити навіть одні за одними, не підозрюючи про це.
Професор поголився, вбрав чисту напрасовану сорочку, яку подала йому дружина, і за хвилю вони вийшли на залюднену Яґеллонську[5], з неї завернули на Гетьманські Вали[6], які совєти перейменували на вулицю Першого травня, й рушили до Академічної[7]. Гучномовці транслювали марші й бравурні совєтські пісні, які кликали в світле майбуття. Колишнє Корсо — улюблена львів’янами вечірня стометрівка — було, як і давніше, запруджене. Але різниця з довоєнним часом різко кидалася в очі. Уже не видно було львів’ян, які прогулюються повагом, розкланюються, приклавши руку до капелюха, усі намагалися, мов щурі, оглушені гучномовцями, хутенько прошмигнути повз стіни. Зате повагом тепер проходжувалися окупанти з Росії, повбирані в конфіскований у місцевих одяг. Їм ця гучна музика не заважала, вони до неї звикли, вона напоювала їх гордістю за великий совєтський народ.
З початком травня 1940-го на вулицях позникали «снігові баби», як львів’яни називали росіянок, що прибули сюди в своїх звичних куфайках і валянках, замотані у вовняні хустини. Поменшало на вулицях військових, їх перекинули у Фінляндію та Прибалтику.
В історика Остапа Марковича були уродини. Зібралося вузьке коло друзів. Курилас подарував товаришу сорочку і краватку. На цю пору такі речі вже стали дефіцитом, але підпільно ще можна було дещо добути, бо окремі крамарі, побачивши, як наїзники скуповують все підряд за безцінь, поховали товари і зачаїлися.
Гості частувалися навстоячки, розбившись на маленькі групки. На столі були нові совітські напої — горілка, шампанське, і старі запаси — горілка Бачевського, хорватські вина. З закусок — ковбаса, оселедці і багато кав’яру, чорного і червоного. За Польщі він був дорогим, але не дефіцитним, за російської окупації — навпаки: дешевий, щоправда, був лише в рестораціях. Крамниці пропонували переважно оселедці і горілку. Хліб, молоко зникали з самого ранку.
Степан Шурхало, який викладав латину, вивів Куриласа на балкон покурити.
— Дурний я, що не втік, — зітхнув. — А тепер потрапив у безвихідь.
— Що таке?
— Мене змушують доповідати щотижня про всі розмови на кафедрі.
— Чому саме тебе?
— Бо я їм близький соціяльно. З пролетарської родини.
— О, Господи! — похитав головою Курилас. — Днями до мене забігав попрощатися один наш спільний знайомий саме з такої нагоди: його теж змушували доповідати. Я здивувався: «А то чого? Та ж ти походиш з пролетарської родини». А він: «Власне! Це і є причина. Бо вони вважають, що я для них ідейно і соціяльно близький. Тямиш? І тому, мовляв, повинен помагати встановлювати їхню владу в Галичині».
Обоє розсміялися.
— Хто ж то? — запитав Шурхало.
Курилас визирнув з балкону на вулицю. Перехожих не було. Вкінці вулиці стояло темне авто.
— Не скажу, — промовив глухо, — поки не довідаюся, що йому це вдалося. Сам розумієш...
— Звісно.
— Але чого ти переживаєш? — знизав плечима Богдан. — Хіба в нас на кафедрі ведуться якісь антирадянські чи націоналістичні розмови? Про що доповідати? Маємо кількох нових викладачів з Союзу. То хто б при них щось собі дозволив?
— Я так і сказав, коли мене викликали позавчора. А він мені каже: «Ви зі мною не щирі. Хіба професор Курилас не нарікав, що не зміг пообідати в ресторації через те, що туди напхалася купа офіцерів?» Я здивувався. Бо що ж тут такого? А він: «Ці офіцери ваші визволителі! Вони життям ризикували, щоб визволити вас з польського рабства. Ви навпаки повинні радіти, що маєте честь обідати разом з ними».
— Звісно, це честь, коли сидиш біля такого офіцера, а він вишмаркує носа тобі під ноги.
— О, дякую, вже маю що на тебе донести, — розсміявся Степан. — Але якщо поважно, то це означає, що вони не одного мене завербували. І тепер, якщо хтось промовчить про якусь слизьку бесіду, то другий чи навіть третій донесе.
— Ну, що ж — мене теж викликали, — признався Богдан.
— І тебе? — Шурхало був щиро здивований.
— Так, на завтра. В обід. Вже й Рудницького попередили, що він мене заміняє.
— То, може, тебе хочуть арештувати?
— Ні, виглядає на щось інше. Попросили мене перечитати уважно хроніку Ольгерда.
— Навіщо це їм?
— Звідки мені знати... Завтра довідаюся.
— Що ж, повертаймося до гостей...
Жінки тим часом жваво обговорювали появу совєтських дам в театрах і філармонії. Їхній вигляд вражав: неймовірний коктейль запахів і, звичайно ж, червоні берети, які вони ніколи не скидали, бо лінувалися робити фризури.
Чоловіки натомість залізли в політику. Гості Марковича були давніми спільними друзями, як господаря, так і Куриласа, віддавна ні з чим один перед одним не крилися і не кремпувалися. Не відчували страху й зараз, коли зачепили теми доволі загрозливі.
— Цікаво, що вони арештовують навіть членів Компартії Західної України, — сказав викладач мовознавства Олексій Гуркевич. — Тих, що виїхали до СССР, розстріляли ще в тридцять сьомому, а тепер виловлюють тих, хто, довідавшись про колективізацію та голод, повернув совєтському консулятові у Львові свою членську картку. Цього вони нікому не дарують. Арештували вже журналіста Степана Рудика[8] і його товариша, видатного жидівського комуніста Людвіґа Розенберґа[9], вони обоє віддали назад членські книжки КПЗУ на знак протесту. А коли їх арештували, то викинули їхні сім’ї на вулицю, конфіскувавши все майно. Обоє отримали по вісім років в’язниці.
— Ну, Сальцьо Розенберґ, як ми його по-приятельськи кликали, поплатився, мабуть, ще й за те, що був сотником, членом проводу українського січового стрілецтва і воював проти москалів, — втрутився Курилас. — Такі в них теж у списку.
— До мене звернувся мій випускник, дуже мудрий і дієвий хлопець, якого громада села вибрала на війта, — розповідав Маркович. — Але ще треба було, аби його затвердили в райкомі. Коли ж він приїхав туди, секретар райкому прискіпливо прочитав його біографію та анкету і запитав: «А чи є у вашому селі хтось, хто за Польщі сидів у тюрмі?» Він здивовано відповів, що його село було дуже бідне, затуркане, там ніхто не займався політикою, а тому ніхто заарештований не був. А секретар: «Мені не йдеться про політику. Мене цікавить, хто взагалі сидів у тюрмі?» Хлопець тоді згадав, що справді один чоловік був засуджений за те, що забив сокирою свою жінку. «О! — втішився комісар. — Якраз таких нам і треба!»
Всі розсміялися.
— То правда, якраз таких їм і треба, — погодився Гуркевич — Людей безсердечних і жорстоких. Адже вони мусять організувати колективізацію, і всіх заможних господарів, оголосивши куркулями, виселити на Сибір. М’якосердих і совісних на це діло не візьмуть.
— Дехто намагається з ними загравати, як от Квіцінська, що має на Коперника велике багате помешкання. Вона запросила кількох червоних командирів до себе на прийняття, накрила щедрий стіл, повитягала старі запаси алкоголю. А завершилося все тим, що командири напилися, посварилися, побилися, потрощили їй посуд, поперекидали меблі, а потім ще й донесли в НКВС на буржуйку.
— Та так їй і треба. Стара дурепа, — махнув рукою Маркович. — А що ваш син, Богдане? Давався чути?
8
9