— На жаль, ні. Сюди ж ніхто від них не перебігає. От жодних вісток і нема.
Розділ 11
Київ, жовтень 2019. Сон сидячи спричиняє провали в пам’яті
Через неглибокий сон Бісмарк почув приглушені незнайомі голоси, брязкання посуду і автомобіль, що проїхав під вікнами. Йому захотілося перевернутися на другий бік, але зробити це виявилося не так легко. Розплющивши очі, він побачив, що прокинувся в каварні, сидячи на м’якій кушетці за столиком.
— Ну й ну! — прошепотів.
Навкруги товклися люди. За п’ять кроків від нього перед барною стійкою стояла черга. «Вам розігріти?» — запитав чоловічий голос. «Так, розігрійте» — відповіла дівчина.
— Що я тут роблю? — злякався Олег, загальмовано роззираючись.
Поруч снідали відвідувачі. За широкими вікнами жила своїм звичайним жвавим життям осіння київська вулиця Ярославів Вал. Мобільник показував за п’ять хвилин десяту. Коли ж він сюди прийшов? Коли цю каварню відчинили? Так, згадав, адже її не зачиняють! Вона цілодобова! Отже, її й не відчиняють тому, що відчинена завжди.
Нудний головний біль заважав зосередитися, заважав викликати ближню пам’ять. І тут Олега осяяло, і він знов опустив погляд на мобільник. Перевірив останні дзвінки. О пів на першу ночі і о пів на другу він розмовляв з Адіком. При цьому спочатку сам телефонував Адіку, а о пів на другу вже Адік — йому.
Ніч, що минула, поступово ставала зрозумілішою, втрачала контури чорної діри. Згадалася Олегові раптова паніка, яка охопила його після півночі, коли він зрозумів, що заснути після пережитого не зможе. Він намагався відволікти себе від реальності інтернетом, чаєм, коньяком, але паніка не відступала. І тоді він зателефонував Адіку і запропонував зустрітися. «До тебе зайти? Я все одно недалеко, в центрі», — запитав Адік, геть не здивований таким пізнім дзвінком. «Ні, біля мене на розі Валу і Франка є цілодобова каварня», — відповів Бісмарк. Потім Адік передзвонював, казав, що спізнюється. Але все ж приїхав, і вони сиділи тут, за цим самим столиком. І Бісмарк скаржився своєму наставникові з чорної археології на Ріну, якій він довірив ключі від квартири і яка передала їх якомусь хлопцю-культуристові, членові чи то секти, чи то церкви.
Історія з ключами викликала в Адіка глузливу посмішку. «П’яна дівчина з твоїми ключами — це твоє особисте життя. Я в ньому розбиратися не буду. А ось те, що ти про виклик на роботу і фейкове замикання розповідав, це підозріло. Це мене куди більше хвилює».
Черга до стійки розсмокталася. Бісмарк узяв лате і повернувся на місце.
— До вас уночі дівчина приходила! — почув над головою.
Озирнувся. З тацею в руках біля нього зупинилася молода жінка, що вже прибрала порожні горнятка з сусіднього столика.
— Що ви сказали? — перепитав Олег.
— Десь о п’ятій до вас дівчина підсіла. Ви міцно спали. Я думала, вона хоче у вас гаманець з кишені витягнути, але вона мене запевнила, що вас знає. Навіть ім’я назвала, але я вже не пам’ятаю, — пояснила жінка.
— Ага, — кивнув Олег, перевіряючи кишені. — Симпатична?
— Не дуже! — жінка знизала плечима і пішла.
Збитий з пантелику, Бісмарк відволікся від спогадів про розмову з Адіком. Допив каву і подався додому. Перед дверима забарився. На мить затамував подих, приклав до дверей вухо, перевіряючи, чи немає там когось чужого.
Полежав з пів годинки на канапі. За цей час і головний біль випарувався, і чіткіше пригадалася нічна бесіда з Адіком. Радше вже не бесіда, а найголовніше. Адже Адік прийшов з торбинкою і в якийсь момент, роззирнувшись, витягнув золоте руків’я кинджала або ножа. На руків’ї — знайоме зображення. Два лицарі на одному смішному довгому коні. «Подивися на цю золоту красу! Адже ж круто?!» — зажадав підтвердження Адік, сам зачаровано вдивляючись у предмет своєї нинішньої гордості, ніби це він його викопав. «А там же ще щось було, в глині?» — нагадав йому Бісмарк. «А-а! Так! З тією штукою треба ще повозитись!» — відмахнувся Адік. І перед тим, як піти, дав Бісмарку важливе і термінове завдання, ніяк не пов’язане з небезпечною чорною археологією.
Олег набрав його номер.
— Привіт! Знаєш, у мене провали в пам’яті! Ти мені щось вночі розповідав, а я не пам’ятаю.
— А ти вже вдома? Як там? Сторонніх немає?
— Немає.
— Я тобі папірець дав. Список. Там прізвища і адреси, за якими треба пройтися і поговорити.
Бісмарк перевірив кишені куртки, витягнув складений учетверо папір. Розгорнув.
— А хто ці люди?
— Археологи, які там копали раніше. Вони вже померли.
— То як же ж я з ними поговорю?
— Спочатку тобі треба виспатися, — Адік хихикнув. — А потім пройтися по цих адресах і поговорити з їхніми родичами, нащадками. Може, якісь щоденники, архіви залишилися? Набреши їм, що ти займаєшся археологією.
— А чим я, по-твоєму, займаюся? — обурився Бісмарк. — Це ж правда!
— Так, звичайно, вибач. Набреши їм, що ти займаєшся історією української археології, що збираєш матеріали про найзнаменитіших археологів і потім напишеш про них книжку. Родичі на таке легко купуються.
— Зрозумів, — видихнув Бісмарк і ще раз глянув на пожмаканий аркуш з іменами, прізвищами і адресами. — Ну, а потім що?
— Потім? Потім прочитаєш те, що знайдеш і запишеш те, що тобі розкажуть. Найважливіше покажеш мені. Розумієш, якщо ми з тобою знайшли в могилі те, що я тобі вночі показував, у могилі, яку не раз розкопували, то уяви собі, що там знайшли ті, які копали до нас? Знайшли, але статей в археологічних журналах не опублікували. Взагалі жодної згадки. Розумієш? Родичі цих покійних археологів взагалі можуть на мішках із золотом сидіти і не знати цього.
— Ну ти скажеш! — усміхнувся Олег. — Може, і я на мішку золота сиджу і не знаю про це?
— Ну, ти то навряд! — жваво відповів Адік з такою саркастичною інтонацією, що у Бісмарка скривилися губи.
І тут з коридору долинуло провертання ключа в замку вхідних дверей.
— Хтось прийшов! — переполохано прошепотів Бісмарк, натиснув на кнопку відбою і завмер, затамувавши подих.
Розділ 12
Львів, травень 1941. Богдан Курилас вражений: полковник НКВС цитує Жозефа Ренана
Дорогою професор згадував серпень 1939, коли вся сім’я була ще разом і відпочивала на Гуцульщині в Кутах. Була гарна спекотна погода, ніщо не віщувало трагедії. Але в наелектризованій атмосфері вчувався дивний неспокій. Незрозуміла тривога гнітила і передавалась далі невидимими хвилями. В гірській тиші, просяклій запахами сосен і скошених трав, вчувалося щось загрозливе.
Наприкінці серпня Куриласи повернулися до Львова, а там уже ніхто не мав сумнівів, що їхні передчуття здійсняться. У місті тривав гарячковий рух — люди запасалися продуктами, час від часу якісь харчі зникали, особливо ті, що могли зберігатися довше — наприклад, сало, а в окремих крамницях забракло ще й солі. Став зникати цукор, за ним — гас. Щез алкоголь, міцніший за чотири з половиною відсотки, його просто заборонили продавати. Ціни почали повзти догори, що викликало негайну реакцію міської влади, яка оштрафувала хитрих купчиків. Водночас розпочався вишкіл кондукторок, тобто дружин і сестер кондукторів, з тим, щоб вони могли замінити чоловіків, коли тих покличуть до війська.
Олеся одразу ж забрали до польського війська. Усі газети писали про наближення війни, але водночас і давали надію фантастичними новинами про те, що Англія і Франція не допустять нападу на Польщу.
Влада міста закликала львів’ян копати рови, у яких можна було б ховатися від бомб. Копали їх по всьому місту, зокрема в парках і скверах, але також і на площах, дотримуючись відстані від будинку, рівної його висоті, щоб не опинитися під завалами. Мали ті рови вигляд зиґзаґів, а накривали їх балками. Цей рух з великим ентузіязмом захопив ледь не все місто, копати вийшли навіть школярі.
«Можливо, мене викликають через сина? — думав Курилас. — Але що я їм можу сказати? Я не маю від нього жодного листа».