— Сідайте! — кивнула дівчинка на крісло. — Бабуся скоро прийде.
— А можна з тобою поговорити? Як тебе звуть? — Олег постарався якомога привітніше заглянути в обличчя правнучці археолога.
— Катя, — відповіла вона і сама всілася за стіл. — А про що ви хочете поговорити? Про результати ЗНО?
— Ні, — запевнив він Катю. — Чому ти так думаєш?
— Та зі мною всі хочуть про це поговорити. Ну, провалила я ЗНО, і що? Я ж в університет і не збиралася.
— А куди ти збираєшся?
— А нікуди! Хочу спочатку до дорослого життя придивитися. Може, мені в ньому взагалі не сподобається?
— А ти прадідуся добре пам’ятаєш? — перевів Олег розмову на важливішу для нього тему.
— Звичайно! Дуже добре!
— Він часто в археологічні експедиції їздив?
— Часто. І на конференції, і просто копати. Іноді цілі коробки черепків різних привозив, просто на підлозі у себе в кабінеті розкладав, потім намагався їх, як пазли, складати.
Розмовляючи з Катею, Олег придивлявся до акуратної стопки листів праворуч від вази для квітів. Ім’я адресата було надруковане, а на місці зворотної адреси стояв відбиток синього штемпеля. Олег уже побачив, що верхній лист був адресований прадідусеві Каті, археологові Польському. Здалося дивним, що пачка старих листів, які до того ж виглядали не відкритими, просто так лежала на обідньому столі.
— Катя, а ти можеш мені його кабінет показати?
Дівчинка замотала головою.
— Ключ у бабусі, вона туди нікого не пускає.
— А що, хтось уже просився?
— Так, кілька разів. Нещодавно один старий, який ніби з прадідусем працював, у його кабінет проривався. Бабуся його мало зі сходів не спустила. А тиждень тому цілий натовп приходив — четверо. З його колишньої роботи. То вона їх і на поріг не пустила.
— А що вони хотіли? — пожвавився Бісмарк.
— Сказали, що дисертацію про прадідуся пишуть. Просили його записи і щоденники. Навіть гроші бабусі пропонували. А бабуся послала їх дуже далеко. Вона взагалі грубіянка. Якщо я матюкнусь, то мене відразу по губах, а сама може таке сказати, що ні в п...зду, ні в красну армію.
— Ні фіга собі! — здивувався Бісмарк і розсміявся, через що Катя теж посміхнулася.
— Де це ти таких виразів набралася?
— А де ще, у бабусі! — розсміялася тепер дівчинка.
— Щось мені твою бабусю чекати розхотілося, — напівсерйозно вимовив Олег.
— Та почекайте! — попросила Катя. — Мені тут одній все одно нудно. А ви — прикольний. Ну, а якщо вона вас пошле, то підете. Така ваша доля.
— Та мені теж так просто сидіти нудно, — гість розвів руками. — Тоді розкажи щось про прадідуся. Все ж не у кожної прадідусь академіком був. Може, щось батьки про нього розповідали цікаве?
— Розповідали! — підхопила Катя. — Розповідали, як до нього колега з Німеччини приїжджав. І вони хотіли удвох залишитися, а до них якогось типа приставили, щоб за ними стежив. Вони вдвох його споювали і вкладали на той диван, — вона показала на старовинну софу з високою спинкою, що закінчувалася дерев’яною панеллю з дзеркалом. — а самі зачинялися в кабінеті і до ранку базікали.
— Класний у тебе прадід був! Мені б такого! — з запалом вимовив Олег.
— Чому був? — здивувалася дівчинка. — Він і є. Він просто живе тепер далеко, тому не приїжджає.
— Він що, живий? — очі Бісмарка округлилися.
— Ну так. У Греції, на якомусь острівці. Там же островів — десять тисяч.
— Це тобі бабуся сказала? — не без єхидства недовірливо перепитав Олег.
— Ні, не бабуся! Дідусь!
— О! Про дідуся ти мені ще нічого не розповіла.
— І не буду, якщо ви мені не вірите.
— Та вірю, вірю! Розкажи! — почав її прохати Бісмарк.
— Я пожартувала.
— Про що? Про те, що прадідусь живий?
— Ні, про те, що дідусь сказав! Дідуся я не знала. Він до мого народження помер. А про прадідуся бабуся казала. Він давно в Грецію переїхав. І навіть фотографії присилав. Я зараз знайду.
Катя схопилася зі стільця і втекла з вітальні.
Олег простягнув руку до пачки листів, узяв декілька верхніх, підніс до очей. Усі вони були дійсно адресовані археологові, всі не розпечатані. І штемпель на місці зворотної адреси стояв однаковий, іноді трохи не чіткий.
«Громадська організація “Інститут-архів”», — розібрав Бісмарк. І тут же почув кроки Каті. Встиг сховати листи до кишені, перш ніж дівчинка повернулася до кімнати.
— Ось, дивіться! — вона протягнула гостю фотографію, на якій сивий бородатий дідок упевнено тримав у руках вудку, сидячи на дерев’яному човні. За човном і рибалкою виднівся берег і будиночки, що розташувалися на хвилястому пагорбі. Між білими і блакитними будиночками вистрілювали в небо рівнесенькі кипариси.
— Нічого собі! — вирвалося у Олега. — А скільки ж йому років?
— Сто вісім, — захоплено відповіла Катя.
— Сто вісім? — недовірливо повторив гість. — Люди стільки не живуть!
— Це залежить, які люди! — усміхнулася дівчинка. — Ми б без нього збанкрутували. Знаєте, скільки тут опалювання взимку коштує? Вісім тисяч у місяць.
— А він що, вам гроші присилає?
— Ага! — Катя кивнула.
— А коли ж він до Греції поїхав?
— Та років тридцять тому.
— Тридцять років тому? — хитро усміхнувся Бісмарк. — І ти його добре пам’ятаєш? Скільки ж тобі років тоді було?
— Ну, добре, — відмахнулася дівчина. — Не бачила я його ніколи. Але черепки він розкладав — бабця розповідала.
— А можна я це фото на мобілку сфоткаю? Для книги? — попросив Олег.
— Фоткайте! — Катя знизала плечима, потім підтягнула донизу свій новорічний светр.
Олег сфотографував старого археолога на риболовлі і знову перевів погляд на дівчинку.
— А що ж ви ці листи прадідові не пересилаєте? — запитав він, кивнувши на пачку.
— Перші листи бабуся якось передавала чи пересилала, а потім він сказав, щоб нахєр їх викидали і не турбували його цими дурницями!
— Тоді чому не викинули «нахєр»?
— Бабуся не вміє викидати. Вона сказала, що коли він помре, їй стане дуже нудно, і вона усі його листи буде перечитувати. Тоді й ці перечитає.
Неочікуваний рінґтон «Охрана! Атмєна» змусив Бісмарка здригнутися. Катя витягнула з кишені порваних джинсів мобільник.
— Так, ба! — сказала вона. — Вже! Добре! Нє, я вдома! Ну давай!
— Через десять хвилин прийде.
Олег відразу зрозумів, про кого мова.
— Мені пора, — заметушився він. — Вже спізнююся. Іншим разом зайду. Бабусю як звуть?
— Іруся.
— Ти можеш у неї запитати: чи захоче вона розповісти про батька для книги? І якщо так, то даси мені знати. Ось мій телефон.
Він відірвав від листка з адресами й іменами археологів вільний краєчок паперу і записав номер мобільного.
На вулиці крапав дощ. Спускаючись з Печерська Інститутською, Олег намагався додзвонитися до Адіка, але той з кимось базікав. На Майдані Олег знову набрав його номер.
— Ну шо? — запитав Адік, навіть не привітавшись.
— Ти не повіриш! — заторохтів Бісмарк. — Він живий! Йому сто вісім років!
— Хто? Кому?
— Польський, той, що перший у списку!
— Ти його бачив?
— Ні, він давно живе в Греції!
На іншому кінці продзвенів сміх.
— Ти ідіот! — промовив він.
— Сам ти ідіот! — розсердився Олег. — У мене є його фотографія.
— Гаразд! Зустріньмося. Можу до тебе зайти через пів години!
— Я ще не вдома. Краще за годину, — спокійнішим голосом запропонував Бісмарк.
У підземному переході хтось грав на бандурі. Під кахельними стінами стояли місцеві бомжі. В повітрі витав запах пересмажених пампухів. Усе це підганяло Бісмарка, штовхало в спину. Він вискочив з переходу під дощ на іншому боці Майдану.
— А може, я дійсно лох? — подумав, прискорюючи крок. — Дівчинка не подарунок! І ЗНО, до того ж, провалила!