Збільшивши будиночок до максимуму, Олег «вирізав» його і перетворив на окреме фото, а потім скинув у пошук ґуґлу. І одразу ж отримав сотні схожих будиночків, дуже схожих, але все ж інших.
Олег терпляче скролив нескінченну стрічку світлин, розуміючи, що будиночок цей цілком типовий для грецьких островів, настільки типовий, наскільки типовими виявилися ті будівлі, які він у думках назвав безликими. Дійшовши до самого низу стрічки фотографічних квадратиків, Олег зупинився і придивився до останнього ряду. І тут йому здалося, що нарешті пофортунило. На другій знимці ліворуч не лише будиночок виявився напрочуд схожим, але й вивіска повністю збіглася за розмірами і кількістю букв. А головне — ці букви можна вже було прочитати! Ресторанчик називався «Ormos». І неважливо, що це слово могло означати, важливо було те, що тепер можна було спробувати роздобути адресу прадідуся хуліганистої дівчинки.
Після клацання мишкою по світлині, на екрані відкрилася інша сторінка, теж повна знимок, але ще й з текстом: «Come and enjoy silence, sun and sea among traditional tavernas and ancient Greek ruins! Ormos is waiting for you!»
— Ормос тебе чекає! — переклав пошепки Олег останню фразу і в новому вікні викликав карти ґуґлу, а в пошукову систему забив «Ормос», і відразу винесли його карти в Егейське море. Навіть здалося, що він почув шум хвиль.
Це дув вітер за вікном. Не сильно, але наполегливо.
— І після цього він каже, що я — ідіот? — згадав Бісмарк з усмішкою Адікові слова. В очах спалахнув вогник самовпевненості і захоплення. — Подивимося, хто з нас двох раніше знайде те, що цей старий відкопав!
Почуття переможця не відпускало Олега, коли він роздягався в темряві і ліз під ковдру до заснулої гості. Але як тільки його рука торкнулася гарячого Ріниного тіла, Олег перелякано завмер. Він згадав про другу ковдру, про те, як вони вже спали начебто і поруч, але не разом. Піднявся, дістав другу ковдру. Влігся поруч, на животі. Ліва рука сама полізла під її ковдру. Спочатку лягла на стегно, м’яке, гаряче. Потім полізла вгору, і пальцям стало ще жаркіше — вони торкнулися грудей. Вони погладили груди і доторкнулися до пиптика. І тут подушечки пальців стали мокрими. Він їх витер об її простирадло і повернув пальці на груди. І знову відчув на пальцях вологу. Витягнув руку з-під її ковдри, підніс до губ.
— Молоко! — обімлів він, облизуючи губи. — Піпець! Та ж вона вагітна! А поводиться, як незаймана?! От же ж пройдисвітка!
Сердита бадьорість змусила Олега вилізти з-під ковдри. У трусах він пішов на кухню, відчуваючи себе повним ідіотом і лохом.
«Ні, Адік все ж має рацію! — думав він. — Я дійсно ідіот! Віддати ключі невідомо кому? І навіть не зажадати відповіді: чому ці ключі опинилися у якогось “брата” Колі? Ну, сука, почекаємо до ранку! Вранці я обов’язково поставлю тобі всі ці питання. І ключі заберу нафіг! Це мій будинок! Тільки мій і нічий більше!»
Холодний язик вітру торкнувся голих Олегових плечей. Він зачинив кватирку. Спати більше не хотілося.
Розділ 16
Львів, травень 1941. Богдан Курилас довідується з подивом, що полковник Ваврик досконало володіє не лише українською мовою, але й російською «кирзовою»
Полковник витяг з шухляди товсту папку і розгорнув її.
— Існує так зване Каїрське диво, описане в кількох джерелах. Суть його така: щороку в останній четвер березня юрби народу сунуть на місцевий цвинтар, щоб подивитися на диво, коли мертві оживають. Земля тоді мовби корчиться в пологових муках — то рука виткнеться з землі, то нога висунеться і знову зникне, де-не-де з’являється й чиясь голова і дивиться широко розплющеними очицями. Буває, що й тіло з’являється, та лише до половини, потім, знесилівши, опадає назад у землю.
— Мені це схоже на звичайне шахрайство, — похитав головою Курилас. — Якась група людей погоджується брати в цьому участь, їх присипають землею, а потім вони грають свої ролі.
— Я знав, що ви так скажете, — невідомо чого зрадів полковник. — Але є описи очевидців. Філіпп Камерарій, відомий учений, радник гессенського курфюрста і віце-канцлер альтдорфського університету описав це явище в книзі «Centuria historica» у 1628, виданій у Ляйпціґу, а Симон Гулар, женевський пастор і поет, — в книзі «Histoires admirables et memorables de nostre temps», виданій у Парижі у 1607-му. Можу назвати ще кілька джерел, але всі вони зводяться до одного висновку — це не шахрайство. Всі ці очевидці мали змогу наблизитися, добре роздивитися голови мерців, їхні вирячені очі, почути звуки, які добувалися з їхніх вуст. Ба більше — відчути солодкавий трупний запах. Та й це можна, звісно, театралізувати, але мерці при наближенні до них промовляли імена тих, хто насмілився підійти. Вони зверталися особисто до згаданих Камерарія, Гулара і не згаданих Шуленбурґа й інших. І що особливо цікаве: говорили до них їхніми мовами! Хоча поховані у цьому місці тільки араби. Розумієте? А секрет весь у тому, що там теж колись пролилося молоко Богородиці.
Курилас кивнув.
— Припустимо, що так і було. Проте мені б таки хотілося ознайомитися з цими джерелами.
— Без проблем. Ми все для вас підготували. Вам доручено відчитати сигнали, які залишає поява Богородиці.
— Яким чином? — здивувався Курилас.
— А ось яким. Чи чули ви про книгу Єноха? Звісно, чули.
— Не тільки чув, а й читав. Правда лише першу.
— Отже, ви не читали другу книгу Єноха «Книгу таємниць» і третю «Книгу небесних палаців»?
— Ні.
— А була ще четверта «Книга Пречистої Діви».
— Ніколи про неї не чув, — здивувався Курилас.
— Четверта книга Єноха — існує лише в коптському варіянті. Там, до речі, розписано, коли й де Богородиця повинна з’явитися. Все це там зашифровано. Але... завдяки уже відомим її з’явам можна спробувати розшифрувати майбутні. Ви ж розшифрували тексти індіянців какчикель. Розшифруєте і ці.
І полковник простягнув професорові манускрипт у шкіряній оправі.
— Завважте, я передаю у ваші руки безцінну реліквію, яка існує лише в одному екземплярі. Отже, ви отримуєте оригінал. Прошу поводитися з ним якомога делікатніше. На жаль, зробити копію не вдається. Ми намагалися здійснити електрофотографію, але...
— Електрофотографія? Вперше чую.
— Хе! — полковник аж підскочив з утіхи. — Такого пристрою ні в кого нема. Навіть в Америці. Правда, ми його отримали саме з Америки. Там один винахідник Честер Карлсон ще в 1938 році створив копіювальний пристрій. Наші розвідники здобули креслення, і ми цей пристрій зібрали тут. Він, правда, спочатку добряче чорнив папір, але наші умільці його удосконалили. Працює бездоганно. Але четверта книга Єноха йому не під силу. Справа в тому, що манускрипт написаний на пергаменті зі шкури птаха Nyctanassa carcinocatactes — це давно вимерлий вид чапель. Книгу неможливо ані сфотографувати, ані скопіювати іншим способом. Тільки від руки. Але в нашого наукового працівника, якому було доручено зробити рукописну копію, спочатку віднялася права рука, а потім зупинилось серце.
Курилас обережно торкнувся рукою палітурки, хоча вже аж горів від бажання негайно зануритися в манускрипт, але водночас роздумував, наскільки це завдання може бути йому вигідним. Очевидно, що забере якийсь час, відірвавши від наукової праці, яку писав, а проте... «Чому я соромлюся? Якщо від мене щось вимагають, то і я можу?» — подумав він.
— Тоді в мене до вас прохання, — почав несміливо.
— Будь ласка, ми допоможемо всім, чим зможемо. Це ж у наших спільних інтересах.
Професор не став заперечувати думку про спільний інтерес і продовжив:
— Мені до помешкання підселили аж три сім’ї, вони дуже галасливі. Я не можу працювати в таких умовах. І ще одне... Було арештовано нашу служницю за дрібну сварку з квартирантами. Чи не можна було б її повернути? Бо, знаєте, нам з дружиною бігати по крамницях, вистоювати черги забирає чимало часу.
— Нема питань, — на диво, швидко зреагував полковник, узяв слухавку, набрав три цифри і промовив російською: — Кравцова ка мнє. — А до Куриласа знову українською: — Сьогодні ваших квартирантів уже не буде.