Надокучливі думки найкраще проганяти коньяком. Ціни на набережній кусалися, і ноги вивели Олега в провулок неподалік від готелю «Ореанда», в провулок, де він полюбляв бувати й раніше. Там, завдяки віддаленості від моря, коньяк ставав доступнішим, а кава, доволі поганенька, здавалася смачною і бадьористою. І ось разом зі словами «Чого сумуємо?», що прозвучали підлітковим дзвінким голосом, який дисонував з віком промовця, на стілець навпроти опустився чоловік з тонким, орлиним носом і веселими сірими очима, худий і довгорукий, у шортах і у футболці з обличчям Пушкіна і написом «Пушкінський Ліцей».
— Та не сумую я! — відповів Олег. — Щойно приїхав. Намагаюся отямитися після дороги.
І він кивнув на келих з коньяком.
— Сам приїхав? — здивувався чоловік, простягаючи руку. — Я — Адік, з Одеси.
— Олег Бісмарк, з Києва.
— Бісмарк? — здивувався Адік.
— Можна просто Олег, Бісмарк — це так, прізвисько...
— Ти що, німець?
— Ні, я азартний. І народився теж 1-го квітня.
— У день дурня?
— У день гумору.
— Ну, так, це краще. А що, Бісмарк був азартним?
— Ага, в казино любив ходити, коньяки пив.
— А-а! Тепер зрозуміло! — Адік промовисто опустив погляд на келих з бурштиновим напоєм. — А я ж подумав, що ти теж німець. Бо я — з бессарабських німців. За паспортом — Адольф, завдяки батькові. Він полюбляв казати «Гарне ім’я, воно ж не винне!» Але Адік — значно краще! І про Гітлера зі мною ніхто не жартує. Ну, а якщо ти такий азартний, як Бісмарк, то можу дещо запропонувати. Якраз для азартних.
— А що? — пожвавився Олег.
— Нічне шукання скарбів.
— Чому нічне?
— А щоб ніхто не бачив і ніхто не відібрав, якщо щось знайдемо.
— Так, цікаво! Але я сюди відпочити приїхав.
— Одне іншому не заважає. Вдень відпочиваєш, вночі шукаємо скарби.
Що знайшли вони тієї першої спільної червневої ночі в могилі тавра, яку, підсвічуючи ліхтариками, перегребли в чотири руки пальцями, пропускаючи через них увесь пісок, усі камінчики, усі грудки глини, а також кістки і кісточки, хребці й інші залишкові людські деталі, які сотнями років чинили опір спробам води і землі розчинити їх у собі, перетворити на живильний ґрунт? Начебто і нічого особливого! Ну, два десятки намистинок: перламутрових і керамічних — чи то справді з намиста, а чи з браслета або вервиці? І ще знайшли довгастий шматок іржавого заліза. Адік відразу поклав його собі до кишені. Сказав, що дасть раду з ним пізніше.
— Ну все, — повідомив йому тієї передсвітанкової години Адік. — Тепер можеш вважати себе археологом. Чорним археологом!
— «А хіба не краще «чорним шукачем скарбів»? — перепитав Олег, згадуючи першу розмову з Адіком у каварні.
— Шукач скарбів — звучить по-дитячому. А «чорний шукач скарбів» — двозначно. Ну, як, наприклад, темношкірий археолог. — розсміявся одесит. — То вже краще залишайся чорним археологом, як я. Адже світ чорно-білий. Білі археологи працюють на білій його стороні, чорні — на чорній. Головне, щоб вони не заважали одне одному!
Від тієї червневої кримської ночі минуло сім років. Олег Бісмарк опанував ази нічного шукання скарбів. Іноді він займався цим ділом навіть удень. Але у безлюдних місцях. Однак серйозно ставитися до цього заняття йому не вдавалося. Непогане хобі, але не більше. Для життя потрібні інші способи заробітку, з якими ніч можна присвятити не ходінню з металошукачем, а задоволенню, залучаючи міцний постконьячний сон. За усі ці сім років нічого реально цінного Олег не знайшов. Але монети, медальки, іржаві залишки шмайсерів часів Другої світової йому іноді попадалися і вирушали далі покупцям, яких він знаходив в інтернеті. Покупці були «дрібні», але ж і товар у нього теж вирізнявся доступністю і дешевизною. Торгівля таким товаром швидше скидалася на спорт, ніж на бізнес.
З Адіком вони іноді зустрічалися. Той приїжджав до Києва раз на півроку у справах і перед від’їздом зазвичай телефонував Олегові і запрошував його на вечерю, на велику, щедру вечерю в дешевій каварні. При зустрічах він майже нічого не розповідав про своє життя. Але під час останньої такої трапези, що відбулася в середині вересня, він несподівано і з очевидною гордістю оголосив Олегові, що через кілька тижнів стане киянином. Подробиці пообіцяв повідомити пізніше, тоді, коли «казка стане бувальщиною». Так і сказав.
Казка стала бувальщиною навіть швидше. Днів через десять Адік покликав Олега Бісмарка повечеряти до недешевого ресторану. Правда, не встиг Олег уважніше вивчити хитромудрі назви італійських страв, як Адік забрав з його рук меню і попросив довіритися його смаку.
— У тебе ж трудова книжка вдома? — запитав він хвилин за двадцять, накручуючи виделкою spaghetti primavera.
Олег, пережовуючи, кивнув.
— Завтра підеш оформлятися на роботу! У Софійський заповідник.
Співтрапезник трохи не вдавився. Закашлявся, прикриваючи рот долонею і дивлячись на Адіка водночас обурено і здивовано.
— Ким? Куди? — нарешті прокашлявшись, запитав Олег, і в його голосі прозвучав здоровий скептицизм.
— Черговим електриком! — на Адікових губах з’явилася самовпевнена посмішка.
— І на яку платню?
— Коли людина йде на роботу у святе місце, хіба вона думає про платню? Ти гадаєш, я пішов працювати у відділ культури київської мерії заради п’яти тисяч в місяць?
Олег Бісмарк раптом побачив у злегка примружених очах одесита відповіді на всі питання. Побачив, заспокоївся, кивнув і опустив погляд на охололі спаґетті.
— Їж-їж, — підбадьорив його Адік. — Чорний археолог чорному археологові поганого не порадить.
Розділ 2
1099 рік. «Хроніка лицаря Ольгерда з Галича, писана Року Господнього 1111, коли покинули ми з Божою поміччю Святу Землю й рушили в Русь, пробувши тут повних дванадцять років і втративши половину товаришів»
«Прибули ми, семеро, на Святу землю з Галича Року Господнього 1099 на ґенуезькому кораблі, що підібрав нас у Константинополі, й відразу потрапили на службу до Танкреда Тарентського з Нормандії. Вів нас за собою князь наш Ігор, а зустрів у порту Антіохії брат Лука, який на Святій землі перебував уже чотири роки. Він і розповів нам про пана Танкреда як про хороброго і відчайдушного лицаря, отже, й запровадив нас під його руку. До тії пори хрестоносці уже захопили Едессу, Антіохію, Тель-Башир, Равендан, Латанію та інші дрібніші міста. Попереду нас чекав Єрусалим.
Літо того року було засушливе і неймовірно спекотне навіть для місцевих жителів, а що вже казати про нас, тих, хто ще не зазнав у житті такого сквару і тривалої мандрівки пустельними землями серед піщаних пагорбів, за якими часто в очікуванні нас ховалися наші вбивці. Та Божі воїни на теє не зважали, а рушили в похід на Єрусалим, що мені, звісно, здавалося авантурою — штурмувати місто таким малим військом. Тисяча двісті лицарів і дванадцять тисяч піхотинців — цього вкрай мало, щоб оточити місто і тримати його в облозі, враховуючи, що захисників міста було набагато більше, ніж нас. Там, за воротами, сховалося єгипетське військо разом з ополченцями, що були набрані з євреїв та мусульман. Харчів їм не бракувало, а цистерни були вщерть наповнені прісною водою.
Зате у нас із харчами було сутужно, їли ми сухі коржі, намочені у воді, розбавленій вином, а ще кожен отримував по жмені дактилів[1]. Інколи вдавалося вполювати дику козу чи натрапити на кущі з ягодами, та цього вистачало лише на один зуб. Як на біду, усі колодязі й джерела в околицях Єрусалима виявилися отруєними, тож ми змушені були й воду пильнувати, щоб завчасу не позбутися її.
Дух хрестоносців підтримувало напучування Папи Урбана, вони знали його ледь не напам’ять і повторювали ті золоті слова, що вели їх уперед і не давали прорости сумнівам у думках.
— Папа розповів про страшні речі, які творяться з нашими братами християнами на Святій землі, — згадував брат Лука, який був присутнім в Клермоні під час тієї гарячої промови Папи Урбана. — Він розповідав, що на Голготі нечестиві влаштовують гульбища, а в Храмі Соломона — оргії. В купіль Бетсата[2] зливають нечистоти, Гетсиманський сад вирубано. “Якщо прагнете Царства Небесного, то не станете більше сидіти у хатах своїх, а підете туди, де жив я, Ісус, Спаситель ваш!..” Так він промовляв, наче б од імені самого Ісуса, і це справило величезне враження на всіх нас. Його слова пропікали до глибини серця. Усі, заціпенівши, слухали Його, але не Папу Урбана — ми слухали Спасителя. А завершив він так: “Діти мої! Не Папа Урбан звертається до вас зараз, а його вустами говорю вам я, Ісус Христос, Син Божий і Спаситель ваш. Візьміть зброю вашу. Я благословляю її. Візьміть обладунки ваші і щити, я зроблю їх невразливими. Зодягніть білі плащі й нашийте на них хрести з червоної матерії на знак того, що я вас посилаю на битву з моїми ворогами, і нехай похід ваш у Святу Землю називається хрестовим, як і я йшов хресним шляхом на Голготу. Я припиняю вашу ворожнечу і взаємну ненависть. Відтепер нехай вляжуться війни та чвари, настане мир у серцях ваших, та наповняться серця ваші ненавистю до нечестивих. Ідіть туди, де гріб мій волає про звільнення! Візьміть Святу Землю собі і володійте нею, бо вона щедра і прекрасна, як Царство Небесне! Рушайте, діти мої, Амінь!”
2