— Падгані іх там, — сказав Кравцов до офіцера. — Заєбалі. Такой цирк устроілі! Мала таво, што мамаша старая бальшевічка, так єщьо і синок етай старай шлюхі замначальніка тюрьми работаєт. Прєдставляєш?
— Да вот я как чуствавал, шо будєт нєпроста.
— А у нас нікада проста нє биваєт. Он, нас, блять, всєгда пад танк брасаєт.
Курилас піднімався по сходах, відчуваючи неймовірну втому. За його спиною тюпали офіцер і служниця. Зайшовши до передпокою, вони побачили бурхливий рух. Примусові квартиранти витягали з кімнат свої речі, пакувалися і при цьому голосно сварилися.
— О! — визвірилася на Куриласа мамаша. — Явілся — нє запилілся! Пасматрітє на нєво! Аказуваєцца ми єму мєша-а-алі! Тєпєрь нас на уліцу? Да? С рєбьонкамі? О! А ета хто! — показала рукою на служницю. — Да ета ж враг народа! Єйо на Сібірь упєчь нада! Скатіна! Палавой тряпкай чуть мєня нє ударіла!
Мамаша по тих словах кинулася до служниці, намагаючись вхопити її за волосся, але та несподівано буцнула її головою, певно, в тюрмі навчившись такого вибрику. Мамаша гепнула на підлогу, задерла ноги, демонструючи довгі панталони, і заверещала, як недорізана. Зчинився ще більший галас. Тут і решта пожильців налетіли та загалділи, перебиваючи одні одних.
— Малчать! — гаркнув на них військовий і поклав руку на кобуру.
Всі миттю вмовкли і витріщили настрашені очі. Військовий підійшов до мамаші, котра стогнала на підлозі, потираючи чоло рукою, поглянув у її спухлу від люті мармизу і запитав:
— Фамілія!
— Пєтрова!
— Імя отчєства!
— Роза Міхалавна.
— Так вот, Пєтрова, она же Роза Міхалавна, даю вам чяс. Прі полнай тішинє унасітє всьо свайо барахло на уліцу. Там вас ажидаєт грузавік, каторий завєзьот вас на новую квартіру. Всєм всьо панятна?
Перелякані квартиранти закивали головами і враз заметушилися. Знову почувся гуркіт меблів, які совали в різні боки, але тепер ці люди лише перешіптувалися. Служниця гордо глянула на мамашу і пішла шукати свою скриню з вбранням.
— Я тут побуду, товаришу професор, — сказав офіцер, вручаючи йому пакунок. — Постежу за порядком.
— Дякую.
Дружина професора теж вирішила простежити за порядком і не дарма, бо квартиранти уже почали тягнути на коридор і не свої меблі.
— Перепрошую, — сказала пані професорова. — Це не ваша канапа. І килим не ваш.
— Как нє наша? — зашепотіла мамаша. — Как нє наша? Ми уже мєсяц как спім на етам діванє.
— Занєсті на мєста! — знову гаркнув офіцер. — Чужова нє трожь. За мародьорство трібунал!
— Да ви знаєтє, кто мой син?
— Мнє насрать, кто ваш син! — гримнув офіцер. — Панятна?
Стара схопилася за серце. Канапа поїхала назад. Тепер за порядком стежили обоє — офіцер і дружина професора. До них також приєдналася бойова служниця, котра нарешті причепурилася і перевдягнулася. Вона стояла, взявши руки в боки, і готова була в будь-який момент кинутися на агресорів.
Богдан Курилас зачинився в своєму кабінеті, виклав реліквії на письмовий стіл і замислився. Ситуація не проста. Він повинен знайти щось, про що й уявлення не мав. Більше того, він повинен був ще й поставитися до цього завдання якомога поважніше, не піддаючи сумніву полковникових тверджень.
Поки відбувався в помешканні рейвах, не було й думки сісти за роботу. Курилас пішов на кухню і нагрів собі чаю. Чув, що знову дружина робить зауваження: квартиранти намагалися винести картини. Всі дрібні картини з тих кімнат, які з примусу перейшли новим пожильцям, професор забрав, залишилися лише об’ємні. То була мудра думка, бо невеликі картини наїзники могли поховати у свої громіздкі дерев’яні валізи.
В останні хвилини часу, який виділив офіцер на виселення, хата просто здригалася від тупотіння ніг, траскання дверима і дитячого плачу. Нарешті все стихло. Курилас вийшов, щоб подякувати офіцерові, й побачив, що той з його дружиною сидять за журнальним столиком і п’ють каву. Пані професорова вміла знаходити спільну мову з будь-ким, то швидко знайшла і з енкавеесником. Виявилося, він походив з Поділля, закінчив Інститут народної освіти і був дуже радий, що потрапив до Львова. Для нього це була справжня Європа. Такий собі ввічливий і милий інтелігент. «Цікаво, чи він з такою ж милою усмішкою садить людей у товарняки, які прямують до Казахстану?» — подумав Богдан. Нарешті попрощалися, офіцер пішов.
Служниця взялася замітати в звільнених покоях, час від часу вигукуючи прокльони на адресу визволителів. Раптом обурено скрикнула:
— А не насеру матері їхній? Людоньки! Та хто таке видів?
— Що таке? — запитала професорова і поквапилася до покою. За нею пішов і Курилас.
Їхні меблі були на місці, але... Добротну горіхову шафу квартиранти потяли ножем так, щоб можна було прочитати слово з трьох букв, шкіряну канапу розпороли, картини теж.
— От худоба! — обурилася дружина.
— Я зараз дожену їх! — зголосилася служниця.
— Ні-ні, — заспокоював їх Богдан. — Не треба. Це зайве. Нещасні люди. Для нас і так того всього забагато. А Олесь сюди вже не повернеться.
— Але ж вони не вічні, — сказала дружина.
— Як і ми... як і ми...
Раптом вхідні двері відчинилися і з’явився офіцер, волочачи за собою одного з чоловіків, що були виселені. В чоловіка з розбитого носа текла кров, і він весь час шморгав.
— Я почув від них, що вони натворили, — повідомив офіцер. — Хвалилися між собою. Але не переживайте. Вам усе компенсують.
Після цього він потягнув чоловіка назад і з силою шпурнув на сходи. Чути було, як той під крики своєї родини котиться вниз. Офіцер вийняв блокнот і швиденько записав, що було пошкоджено, потім вибачився і пішов.
— Яка гарна людина, — промовила дружина.
— Побачимо, — відповів Богдан. — А якби попався їм у руки наш Олесь, то не думаю, що ти думала б так само добре про цю гарну людину.
— Бачиш — усе нам компенсують.
— А ти замислилася, яким чином? Ні? То я тобі підкажу: привезуть нам меблі й картини з помешкання іншої родини, яку вивезли до Сибіру. І в той час, як ми будемо сидіти на їхній шкіряній канапі, вони самі будуть мерзнути на дерев’яних причах, загорнувшись у куфайки.
Курилас побачив, як обличчя дружини побіліло, і пошкодував своїх слів. Але вже було пізно. Він лише пригорнув її, поцілував у чоло і пішов до кабінету. Дружина покликала служницю, й удвійку заходилися робити порядки в синовій кімнаті. Хотілося відновити вигляд, який вона мала ще до появи «квартирантів», і насамперед розвісити на стінах Олькові картини, розставити його книжки, які встигли забрати до себе і порозпихати по всіх закутках, ба навіть під ліжко.
Розділ 19
Київ, жовтень 2019. Клейнод-старший, Клейнод-молодший і загадка білого порошку
Неприємний голос літньої кадровички все ще дзвенів у вухах Бісмарка, коли він відчиняв двері квартири. «Ви що, думаєте, що ви незамінний? — майже кричала вона. — Так у нас на ваше місце три претенденти! З них двоє — кандидати наук!» «Як же це ви мене без наукового ступеня електриком взяли?» — розсміявся їй у відповідь Олег. «Нічого, нічого! — бурчала кадровичка. — Скоро у нас буде, як в Америці! Ти не вибираєш роботу, ти хапаєшся за будь-яку, яку можеш знайти! Ось тоді подивимося, яку роботу ви знайдете, коли не буде чим за газ платити!»
Тепер у кишені лежала трудова книжка з черговим записом: «Звільнений за власним бажанням». За словами кадровички, він повинен був кланятися їй у ноги за такий запис, а не за звільнення згідно зі статтею про прогули. Але Олегові були далекі і незрозумілі радянські цінності робочої репутації. Тепер ця книжка знову буде валятися в шухляді столу і, можливо, ніколи йому більше не знадобиться. Тому що працювати заради пенсії, а жити заради роботи він не збирався. Своєю головною роботою він вважав життя. А життя — це коли ти займаєшся улюбленою справою, і неважливо: платять тобі за це чи ні!
На кухонному столі, на свій подив, він побачив тарілку з холодним супом і поруч записку: «Якщо хочеш гаряче — підігрій!»
— Обіцяний обід! — здогадався він і відчув себе винуватим.
Так Клейнод-молодший відволік його від усього, разом із можливістю пообідати з Ріною по-домашньому.