Олег слухав, кивав і зітхав. Саме в такій послідовності. Можна було подумати, що все це йому не подобається. Але колишній одесит так не думав і на зітхання співрозмовника уваги не звертав.
І ось напередодні він зателефонував Олегові.
— Ти ж цієї ночі чергуєш? — запитав.
— Так.
— Чудово! Отже, цієї ночі копатимеш! Почнеш о другій. Я про всяк випадок буду неподалік. Коли що, зателефонуєш!
— А що шукати?
— Золото і діаманти! — жартівливо відповів Адік. — Ну і будь-яке старе залізо! Але тільки дуже старе... Ключі, мечі, монети.
Олег Бісмарк перед тим кілька разів і сам підходив до місця, яке вказав Адік, і, здавалося, бачив цей доволі виразно окреслений прямокутник трави, що ховав під собою прадавнє поховання.
— Невже хтось із князівської сім’ї? — Бісмарку в цю здогадку і вірилося, і не вірилося. І коли не вірилося, то почувався спокійніше. Адже, якщо йдеться дійсно про князівське поховання, то чому його досі не знайшли, якщо воно тут, просто під ногами, під стародавньою стіною, за якихось двадцять метрів від воріт? — Ні, — думки продовжували вести Бісмарка стежкою сумнівів. — Князівську сім’ю ховали б у соборі, там, де саркофаг Ярослава Мудрого. Тут, під стіною, закопали б когось менш важливого. Але кого?
За п’ять хвилин до другої ночі, останній раз прислухавшись до тиші, Бісмарк з саперною лопаткою в руках опустився навпочіпки до землі за сім метрів від стіни монастиря. Наточеним лезом лопати він нарізував траву із землею на великі квадрати, підчіпляв їх потім знизу і знімав, як скальп, складаючи на дві нерівні купки. Тепер перед ним у відносній напівтемряві, пожвавленій тьмяним світлом ліхтарів, виразним коричневим прямокутником лежала оголена земля.
Він копнув лопаткою. Лезо скреготало по камінні і навіть, начебто, по залізу. Розворушив викопану землю пальцями, намацав декілька камінчиків та іржаву гайку. Копнув ще раз і ще раз. Купка викопаної землі росла, але нічого цікавого Бісмарк у ній наразі не знаходив. У принципі, він знав, що верхній шар землі зазвичай нічого цікавого в собі й не приховує. Копати треба глибше. Глибше означало довше, а довше — то вже викликало відчуття небезпеки. Адже ж він копає не в кримських кущах, а на території історичного заповідника. За це, напевно, можуть і до в’язниці запроторити.
Відігнавши неприємні думки, Олег занурив погляд униз. Прямокутна яма поглибилася вже на сантиметрів сорок. Бісмарк освітив її дно ліхтариком мобільника.
— Цю землю за тисячу років уже стільки разів колупали і перевертали! — подумав, помітивши матовий блиск, мабуть, пляшкового скла.
Губи самі саркастично скривилися. Але він знову копнув лопаткою і землю з нового шару висипав окремо від купи. Розворушив її пальцями. Серед звичних камінчиків і сипкого сухого ґрунту раптом пальці відчули щось інше, щось незвично округле і холодне. Бісмарк, підсвічуючи ліхтариком, нахилився до землі. Провів долонею по викопаній землі, немов розмазуючи її по траві, і тут долонею ще раз відчув укол металевого холоду. Пальці піднесли до очей грудку глини розміром з волоський горіх. Один бік цього «волоського горіха» блиснув золотом. Олег втупився захоплено в обідок і край сиґнета. Спробував очистити знахідку від глини, але глина немов закам’яніла. Пальцями звільнити від неї перстень Бісмарку не вдалося. І він опустив його в кишеню куртки. В голові зародилася збуджена надія на успіх. У руках з’явилася сила. Він взявся за розкопки ретельніше, підсвічуючи собі безперервно ліхтариком мобільника. Незабаром у його руках опинилися тонкі фаланги пальців. У розсип. Злякавшись, що він пошкодив скелет, Бісмарк відклав лопатку і став скородити верхній шар зігнутими пальцями, наче граблями. Дуже швидко зрозумів, що скелет був пошкоджений раніше, тобто цю могилу вже, вочевидь, розкопували. Чому ж не знайшли перстень? Напевно тому, що робили це потайки і похапцем. Як і він зараз. А це своєю чергою означало, що Бісмарк міг знайти ще що-небудь цікаве.
Годинник показував початок четвертої. Лопата лежала на траві. Далі чорний археолог працював руками, але передусім пальцями. З поваги до смерті Бісмарк складав кісточки в окрему купку. Тут уже були й потрощені ребра, і хребці, і частина кістки тазу. Бісмарк виразно розумів, що викопує те, що вже було щонайменше раз викопане. Можливо, що спочатку все це були підняли з більшої глибини. Але чому усе це знову скинули до ями і прикопали? Чому не знайшли персня?
— Цікаво, що вони тоді знайшли? — продовжував думати він про своїх попередників. — Може, щось велике, цінніше? Меч або щит? І тому не було у них стимулу шукати дрібніші артефакти?
Миттєва заздрість до невідомих попередників прийшла несподівано, але дуже швидко покинула його думки. Бо пальці знову на щось наштовхнулися. Двома руками Бісмарк узявся поглиблювати ґрунт навколо знайденого предмета, схожого на руків’я меча, вертикально загнаного в землю. Він знову спробував потягнути знахідку на себе, але вона чинила опір. Тягнути сильніше Бісмарк не хотів, знаючи, якою крихкою буває сталь, що пролежала в землі сотні років. Він акуратно розширив лопаткою зону розкопки навколо знахідки. І знову відклав лопатку і продовжив руками. Знову спробував похитнути руків’я. Здалося, що зрушилось. Обережно Бісмарк витягнув із землі чорний довгий предмет, який міг виявитися і простою гілкою, і верхньою частиною якоїсь ритуальної патериці. Спробував очистити його від землі і глини, але й тут Бісмарка чекала невдача. Відклавши знахідку на траву, він продовжив скородити дно ями руками, додаючи до купки кісток покійника усе нові й нові. Не минуло й п’яти хвилин, як до рук Бісмарка потрапила підозріло важка грудка глини, що, вочевидь, приховувала в собі щось цікаве.
А годинник показував за чверть п’яту. Небо починало ясніти. Ледь-ледь, але все ж помітно для людини, що не спала всю ніч.
Грудка опустилася в кишеню до персня. Викопані кістки Олег акуратно опустив у куток ями, потім вже доволі поспішно зсипав ґрунт назад і накрив потривожену могилу квадратами дерну з підсохлою травою.
Спочатку йому здалося, що будь-який турист, який піде алеєю до собору, зверне на це місце увагу, помітить, що тут копали. І до закінчення своєї зміни Бісмарк жив з оцим страхом. Проте, вже здавши зміну о восьмій ранку, він навмисне пройшовся до зачинених головних воріт і уважно подивився звідти на місце своїх нічних розкопок. При яскравому ранковому світлі визначити, де викопували яму, він не зміг. І, заспокоївшись, рушив до бічного службового входу, поправляючи торбину, що висіла на плечі і ховала в собі його нічні знахідки.
Розділ 4
«Хроніка лицаря Ольгерда...» Битва під Шайзаром
«Тепер наші завалили рів хмизом та очеретом, потім перетягнули через рів три вежі і поставили їх біля самих стін. Лучники, ховаючись за заборолами, сіяли смерть в рядах сарацинів. На Оливній горі було встановлено дзеркала, якими передавалися сигнали, щоб одночасно починати штурм з різних місць. Опівдні в п’ятницю 15-го вежа, на якій перебував Готфрід, вистрілюючи з арбалета одну за одною стріли, нарешті наблизилася впритул до стіни. Франки перекинули на край муру містки, і два лицарі-брати першими сплигнули на неї, за ними зіскочив Готфрід. Всі троє потім присягалися, що своїми очима бачили, як поряд з ними б’ється покійний єпископ Адемар. Він знову створив диво, бо підказав нашим, як відчинити зсередини Дамаські ворота, в які миттю увірвався Танкред зі своїми нормандцями і кинувся в атаку вузькими вуличками Єрусалима. Разом з Танкредом побігли й ми, рубаючи ворога без жалю і слабини.
З півдня, від гори Сіон, наступав Раймунд Тулузький і небавом загнав намісника сарацинів разом із вояками в Цитадель і змусив здатися в обмін на обіцянку зберегти життя йому та його людям. Тим часом решта захисників побігли на Храмову гору, рятуючись від Танкреда. Сарацини затраснули браму на Храмовій горі і спробували боронитися, але воїни Танкреда пробилися на священний храмовий майданчик, забитий натовпом простолюду.
Не знаю, чи то голод і спрага, чи спека і ті висушливі вітри перетворили нас на безжальні вичади пекла, бо бійня тривала кілька годин. Франки, ґенуезці, нормандці, фламандці і ми, грішні русини, наче збожеволіли від люті і вбивали всіх, хто лиш трапився під руку, відрубуючи голови, руки, ноги, навіть ті руки, що прохали милосердя. Кров ворогів нас п’янила, ми купалися в крові, рубаючи не тільки захисників, але й простолюд, не минаючи ні жінок, ні дітей, вириваючи немовлят з рук матерів і розбиваючи їх об мури. Все тут лягало трупом, а ми ковзали в тій крові, часом падали, та миттю зривалися й продовжували свої жнива.