Але потім шеф прорекламував її роботи знайомому, який саме збирався відкрити кав’ярню, і той замовив аж дванадцять картин, узявши їхнє оформлення на себе. Ліза розуміла, то лише випадок, а не стабільний заробіток, але тішилася, що може заробляти хоч так, бо ж із тими лікарнями закордонні фінанси підтанули, а перетворювати на гроші прощальний дарунок Браса Ліза поки що Олі забороняла.
Життя починало налагоджуватися, але… Але поволі стало зрозумілим, що дитина реагує на навколишній світ трохи не так, як усі інші, а зрештою лікарі поставили невтішний діагноз. Відтоді їхнє існування повністю зосередилося на новому ривку за виживання та за спасіння Ясиного зору.
І ось через три роки, коли єдина клініка, що могла зробити цю другу вирішальну операцію, вже готова була їх прийняти «в роботу», ножем до горла стало питання грошей. І не лише на саму операцію та післяопераційну підтримку, а й на переїзд до Одеси, на винаймання там квартири (та ще й у сезон!), на харчування врешті-решт…
На порозі кухні з’явилася Оля.
– Що? – спитала вона тихо.
Ліза відірвала голову від рук і довго мовчки дивилась на Олю своїми прекрасними мокрими від сліз брунатними очима.
– Відмовили, віддали все назад, у них «змінилася концепція»… Тепер там буде стиль «гайтек» та всяке блискуче залізяччя…
Оля зітхнула. Звісно, рано чи пізно Ліза десь доволі вигідно продасть свої чудові картини, але ж грошей треба тепер і терміново…
– Знаєш, я навіть поїхала до матері. У нашу квартиру.
– Ого! – здивувалася Оля, згадавши, як вітчим відповів на її телефонний дзвінок після повернення з закордону. – І що там?
– Вони вже понад два роки там не живуть, виїхали.
– Куди?
– Ніхто не знає.
Оля зітхнула, ще раз прийнявши як належне думку про те, що знову викручуватись доведеться самим. Та їм і не вперше. Якби ж не ті Ясині очі…
Вона вийшла з кухні, у спальні поправила на дитині ковдру, взяла мобільний, цигарки, запальничку, накинула на піжаму халат і вийшла з квартири на сходи.
Їй пригадалися важкі часи, коли на першу операцію так само пішло чимало коштів, а результату вона не дала. Сильну, таку сильну Лізу охопив відчай, але треба було жити і не втрачати надії, хоча навіть у клініці їм казали, що треба змиритися і прийняти життя таким, як воно є, раз уже так сталося.
Ліза тоді почала малювати олійними фарбами. Після звичної акварелі ці картини виходили доволі важкими і за кольорами, і за виконанням – вона оволоділа дивною технікою малювання – наносила фарбу на полотно не пензлями, а сталевою лопаточкою, мастихіном. І Оля нерідко завмирала за її спиною, зачарована процесом. А запах, цей запах олійних фарб!.. Недурно Яся миттю визначила його від Льовушки тоді в ліфті!
І от у той темно-сірий період після невдалої операції Ліза, виплакавшись, знову малювала. Але найважчою задачею була реалізація. Одного разу, зробивши фотокаталог своїх робіт і взявши одну як зразок, Ліза вирушила до симпатичного ресторанчику на Подолі, щоб поговорити з господарем чи хоча б з адміністратором. Якось зазирнувши туди з цікавості, вона вловила дух закладу і підсвідомо малювала останні роботи, вже уявляючи їх у тому інтер’єрі. Вона взагалі дуже щиро любила рідне місто і залюбки безкоштовно малювала би щось, чим можна було б його прикрашати, але на той час питання грошей стояло для маленької жіночої родини доволі гостро – сподіватися не було на кого.
Адміністратор поставився до пропозиції доволі стримано. Та й можна зрозуміти – певне, вже не вперше до нього зверталися з такими ідеями. Але раптом у приміщення енергійно ввійшов, розстібаючи пальто, високий сивий мужчина, розпашілий від ходи морозною вулицею. Він кивнув дебелому охоронцеві на дверях, зустрівся поглядом із Лізою, стишив ходу біля неї і, побачивши в руках картину, несподівано відрекомендувався. Це був власник ресторану, з яким вона могла розминутися буквально на одну хвилину. Але щось таки керує траєкторіями людських доль.
Так і почалося їхнє знайомство. Ліза й досі не впевнена, чи йому дійсно потрібна була та картина. Але… Вона погодилася повечеряти в окремому кабінеті й поговорити «про тенденції сучасного дизайну інтер’єрів у нас та за кордоном». Лізі було, що розповісти, хоча київський ресторан і бачені нею нічні клуби – це таки трохи різне. Святослав Петрович, зацікавившись подальшим спілкуванням, дав свою візитівку, записав Лізин телефон і на місці щедро заплатив за картину.