Льовушка вже не встигав управлятися з мікрофоном, він «від балди» називав ціни, щасливий, що беруть, складав гроші у глечик, притискаючи його до себе, щось комусь пояснював. Тепер вже Ігор тримав у руках мікрофон і, загорівшись благородною справою й можливістю допомогти своїй невідомій заступниці, анонсував суть акції.
Коли він побачив, що згори в їхньому напрямку спускається зграйка японських туристів, прокашлявся і теж перейшов на англійську, якою непогано володів. Аж тут сивий чоловік, що досі лише стояв і недовірливо приглядався, енергійно попросив у нього мікрофон, кивнувши головою в бік японців:
– Дайте, дайте швидше! Зараз вони все куплять! Я вам кажу! Я тридцять років прослужив розвідником!
І він голосно і виразно заговорив геть незрозумілою чужинською мовою, ошелешивши всіх навколо й миттю привабивши увагу близьких його серцю туристів. Що вже він їм говорив, важко було зрозуміти, але психологом, мабуть, був непоганим. За хвилину чорноголові туристи щільним кільцем оточили Льовушку, Ігоря та їхній товар.
Навпроти через гамірку вулицю, повну майстрів, їхніх прекрасних витворів, глядачів, покупців, дітлахів та дорослих, стояла Оля. Висока, тоненька, світлокоса, в джинсах, кольоровій легкій блузці, у великих темних окулярах, вона притулилася спиною до дверей якогось будинку, дивилась, як люд з усього світу віддає свої гроші на операцію Ясі, і з-під її окулярів котилися сльози.
46
Нишком поглядаючи через вулицю, чи вийде щось із задумки Лева, Оля принагідно роздивлялася його друга Ігоря, бо що ж то за диво трапилося з Лізою в ліфті – із тим поцілунком? Чи то від стресу, чи щоби ґвалту не наробити – але в біса їй було з ним цілуватися?! Ігор видався дівчині більш ставним та гарним, аніж Льовушка, але чогось у ньому бракувало, а може, навпаки – був надто мужчиною, рішучим мужчиною-самцем, до яких у Олі, мабуть, до кінця життя не зміниться ставлення.
Наступного дня після Олиного нічного дзвінка Льовушка прийшов до них у дім обговорити план, який він вигадав уночі. Він перепросив, що вільних вагомих грошей у нього немає, а Ігор, який, може, і радий був би прислужитися й віддячити за визволення з кутузки, сам нещодавно комусь позичив. Ходити збирати по знайомих – довга та марудна справа. Але Льовушку раптом осяяло – кінець травня, і ось-ось святкуватимуть День Києва! Він колись чимало часу провів на Андріївському, мав там друзів, і своє продавав, і в різних перфоменсах брав участь, і в експозиціях. Він радо виставив би свої картини на продаж, щоб перетворити їх на гроші для Ясі, а заразом можна було б і Лізині роботи приєднати. Але – немає гарантії, що багато продасться. Хоч і ходить там у ці вихідні найбільше народу, але ж і майстрів збирається неймовірна кількість. І от, не в змозі заснути, Льовушка згадав, як колись у студентські роки збирали вони гроші на лікування свого товариша, що постраждав у аварії – позносили свої роботи, хто що був готовий віддати, і влаштували веселий розпродаж – із музикою, співами, танцями та з розповідями, на яку добру справу підуть виручені гроші. Продавали недорого, але за великої кількості картин результат вийшов чудовий – і товаришеві допомогли, і людей потішили, і самі розважилися та ще більше здружилися.
Усі сиділи на дивані, Льовушка щиро вмовляв погоджуватись. Оля трохи з недовірою поставилася до такої ідеї, Ліза замислилася. І раптом Яся, доволі вправно чимчикуючи знайомою кімнатою, підійшла до них, пробіглася руками по трьом парам колін, зупинилась на Льовушчиних і сказала:
– Лев добрий, послухайтесь його!
Льовушка взяв її маленькі долоньки у свої і проковтнув ком, що піднявся йому до горла. Ліза, обміркувавши пропозицію з усіх боків, сказала:
– Ви дуже добрий, може, це і є вихід. Повірте, ми б зроду не стали просити у вас та у вашого товариша грошей. Це взагалі Олине самоуправство, – вона зітхнула, глянувши на дівчину. – Але тут справа часу. Зволікати не можна. Якби у нас був місяць-два, ми б викрутилися.
– Лізо, та не треба ніяких пояснень! Ви даєте ваші роботи чи ні? – зупинив її Льовушка.
– Так. Звісно, даю. Але…
– Що?
– Але я прошу – якось треба… Ну, розумієте – не треба розповідати про Ясю та її проблему.
– А як же тоді?…
– Ну… не знаю. Але, прошу, не називати ні імен, ні діагнозів, ані конкретної клініки.
Льовушка знизав плечима:
– Ну, добре. Якщо ви не хочете. Якось і так викрутимося.