Завдяки отим зібранням Монклерів і Балтиморів я збагнув, яка глибока прірва лежить поміж двома моїми існуваннями: одне, офіційне, Монклерського Ґольдмана, а друге, таємне, Балтиморського. З мого другого імені, Філіп, я лишив тільки одну літеру і на обкладинках шкільних зошитів писав «Маркус Ф. Ґольдман». Потім домальовував туди рисочку і ставав Маркусом Б. Ґольдманом. Отак був я Ф., та часом ставав Б. І, ніби підтверджуючи справедливість цього, життя викидало зі мною чудернацькі фортелі: коли я бував сам у Балтиморі, то почувався одним з-поміж них. Коли ми з Вуді й Гіллелем прямували вулицею, патрульна варта віталася з нами, а ми називали їх на ймення. Та щойно ми з батьками вирушали до Балтимора в День подяки і наше стареньке авто, де на бампері наче було написано, що ми не належимо до династії Ґольдманів, котилося вулицями Оук-Парку, мене охоплював неабиякий сором. Коли ми зустрічали отой патруль, я махав йому рукою, як роблять свої люди, і мама, яка нічого про те не знала, завжди докоряла мені: «Маркі, може, годі вже клеїти дурника і подавати ці ідіотські знаки охороні?» Найгірше було, коли нам траплялося заблукати в тому Оук-Парку, вулиці там ішли колом і їх легко можна було поплутати. Матінка нервувалася, батько зупинявся на перехресті, й вони сперечалися, куди треба їхати, і під’їжджав патруль поглянути, що сталося з цією обшарпаною, а отже, підозрілою лайбою. Батько пояснював, чому ми тут стоїмо, а я робив таємний знак патрульному, щоб він не думав, ніби існує якийсь родинний зв’язок поміж цими двома чужинцями і мною. Часом патрульний показував нам, як проїхати, та інколи, як нам не дуже вірили, їхнє авто супроводжувало нас аж до маєтку Ґольдманів, щоб упевнитися, що ми не маємо лихих намірів. Угледівши нас, дядько Сол одразу виходив надвір.
— Доброго вечора, пане Ґольдмане, — казав йому охоронець, — вибачте, що турбуємо, та я хотів переконатися, що ви справді чекаєте цих людей.
— Дякую, Метте, — (або ж якесь інше ім’я, дядечко завжди називав людей за їхніми іменами на бейджах, хоч у ресторані, хоч у кіно, хоч на в’їзді до платної автостради), — так, усе гаразд, нехай щастить.
«Усе гаразд», — казав він. Не казав: «Метте, халамиднику, як міг ти поставитися з підозрою до моєї крові, до плоті від моєї плоті, до мого любого брата?» Будь-який владар зітнув би голову чатовому, який отак би поставився до члена його родини. Та в Оук-Парку дядечко Сол дякував Меттові, як ото поплескують по шиї добрячого пса, який погавкав як слід, щоб упевнитися, що він і далі гавкатиме. І коли патруль їхав собі відтіля, матінка моя казала: «Авжеж, авжеж, забирайтеся відціля, упевнилися нарешті, що ми не грабіжники», — а батько просив її замовкнути і не привертати до себе зайвої уваги. Адже ми були тільки гості.