— Ти видушуєш городину центрифугою, ось яке воно, твоє життя. А міг би стати чемпіоном з тенісу. Ти все зіпсував.
Зазвичай закінчувалося тим, що Сикоморус починав плакати. Щоб оговтатися, діставав альбом, який весь час носив із собою, там він дбайливо зберігав усі статті про Александру Невіль і про все, що пов’язане було з нею і що він вважав цікавим.
Александра була взірцем для Сикоморуса, вона була його кумиром. У музиці він покладався тільки на неї. Її кар’єра, пісні, концертна манера виконання — вона була для нього ідеалом. Він їздив за нею під час гастролей, з яких повертався з юнацькими футболками, які потім регулярно вбирав. «Якщо знатиму все про неї, то, може, розбудую таку ж кар’єру, як і вона», — казав він. Відомості про неї він здобував із таблоїдів: жадібно читав їх і вирізав статті на дозвіллі.
Отож гортав він той альбом і потроху заспокоювався, уявляючи, як і він колись стане великим співаком. У його матінки аж серденько стискалося, і вона підбадьорювала його.
— Розглядай, дитинко, розглядай, тобі стане легше.
Сикоморус із захватом роздивлявся запаковані в пластик сторінки і гладив їх пучками пальців.
— Мамо, настане пора, коли і я стану таким, — казав він.
— Вона білявка, та й шкіра у неї світла, — устрявав батько. — То ти хочеш зробитися білою дівчиною?
— Ні, татку, я хочу уславитися.
— У тім і річ, ти ж не співаком хочеш стати, а уславитися.
Що ж, тут Сикоморусів батько не помилявся. Колись зірками в Америці ставали космонавти й учені. Сьогодні зірками стають люди, які нічого не роблять і тільки весь час фотографують то себе, то свою їжу. Поки батько отак переконував сина, коло прилавка збиралася чималенька черга, і люди вже починали нервуватися. Врешті матінка цупила батька за рукав.
— Замовкни ж бо, Джордже, — казала вона сердито. — Його ще з роботи виженуть через твої докори. Ти хочеш, щоб через тебе син утратив роботу?
Батько відчайдушно хапався за прилавок і бурмотів останні напучування, наче не бачив, як воно все насправді складається.
— Пообіцяй мені тільки одне: хоч як воно там буде, не ставай геєм.
— Обіцяю, тату.
І батьки йшли собі повештатися коло стелажів.
Поки все це тривало, Александра давала концертні гастролі. Зокрема, виступала вона на «Амерікен-Ерлайнз-арені» в Маямі, про що увесь супермаркет знав від Сикоморуса, який десь вискіпав квиток на концерт, повісив у кімнаті для відпочинку календар, де закреслював дні, а день концерту перейменував на День Александри.
За декілька днів до того концерту, коли ми тішилися ранковою прохолодою на терасі будинку в Коконат Ґров, дядечко Сол запитав мене:
— Маркусе, чи міг би ти влаштувати зустріч Сикоморуса й Александри?
— Ох, це неможливо.
— Ви посварилися?
— Ми вже кілька років не спілкуємося. Якби я й хотів зв’язатися з нею, то не знаю, як це зробити.
— Ось я покажу тобі, що знайшов під час прибирання, — підвівшись зі стільця, сказав дядечко Сол.
Він пішов до хати і повернувся зі світлиною в руці. «Вона була в Гіллелевій книжці», — пояснив він. То була світлина в Оук-Парку, з Вуді, Гіллелем, Александрою і мною, коли ми були ще геть юні.
— Що сталося у тебе з Александрою? — поспитався дядечко Сол.
— Нічого особливого, — відказав я.
— Ти знаєш, Маркі, як ціную я твою присутність у мене. Та часом непокоюся. Тобі треба більше виходити на люди, більше розважатися. Завести собі гарне дівча…
— Не переймайся, дядечку Соле.
Я простягнув йому світлину.
— Ні, візьми собі, — сказав він. — Там дещо написано на звороті.
Я обернув світлину і впізнав її почерк. Вона написала:
Я ЛЮБЛЮ ВАС, ҐОЛЬДМАНИ
4
Зустрівши в березні 2012 року в Бока-Ратоні Александру, я почав щоранку викрадати її пса Дюка. Привозив його до себе, він цілісінький день був у мене в хаті, а ввечері я відвозив його в маєток Кевіна Лежандра.
Собаці так сподобалося зі мною, що він щоранку вже чекав коло живоплоту.
Коли я приїздив туди вдосвіта, він сидів на вулиці, нетерпляче мене виглядаючи. Я виходив з авто, він біг до мене, виказував свою радість, лизькаючи в щоки, коли я нахилявся, щоб його погладити. Я відкривав багажник, псисько охоче залазив туди, і ми їхали відтіля, щоб збути днину в мене вдома.
Потім Дюк почав прибігати сам. За ним годинник можна було вивіряти — точнісінько о шостій годину ранку він гавкав у мене під дверми, вимагаючи, щоб його впустили. Удвох нам було добре.