— Отак ти віддячив їм? — трохи роздратовано запитав дядечко Сол. — Кулаком у рило? Який дідько тебе на таке сподвигнув, га, Вуді? Ударити поліціанта — ти знаєш, що тобі за це буде?
— Та я не знав, що то поліцай, пане Ґольдмане. Їй богу! Він був у цивільному.
І Вуді розповів, що як устряв у бійку трьох удвічі старших бешкетників, то поліцай почав їх розбороняти і в метушні так заробив у мордяку, що повалився додолу.
Тут увійшов поліціант: він був у однострої, а під оком темніло садно.
Вуді схопився й обняв його.
— Ще раз перепрошую, інспекторе Джонсе, я сприйняв вас за якогось вилупка.
— Ох, буває таке. Годі вже про це. Як треба буде поміч, то можеш мені зателефонувати.
Інспектор простягнув йому візитку.
— То я можу іти, пане інспекторе?
— Авжеж. Але наступного разу як побачиш бійку, телефонуй у поліцію, а не встрявай у неї.
— Обіцяю.
— Може, ще хочеш шоколаду? — запитав поліцай.
— Ні, він не хоче шоколаду, — втрутився дядечко Сол. — Майте гідність, пане інспекторе: він же вас ударив!
Він випровадив Вуді з кімнати і прочитав йому мораль.
— Вуді, ти повинен второпати, що врешті вскочиш у справжню халепу. І не завжди траплятимуться тобі милосердні поліцаї та добрі адвокати, щоб витягти тебе з біди. Ти скінчиш у в’язниці, розумієш ти це чи ні?
— Так, пане Ґольдмане, я розумію.
— То чого ж ти не вгамуєшся?
— Гадаю, в мене такий хист. Битися.
— Ага, то знайди в себе інший хист, прошу тебе. Та й хлопчині твого віку нема чого робити вночі на вулиці. Вночі ти повинен спати.
— Та не міг я заснути. Не люблю я цього інтернату. Закортіло погуляти трохи на свіжому повітрі.
Вони вийшли до приймальні, де на них уже чекав Арті Кровфорд.
Вуді ще раз подякував дядечкові Солові.
— Ви мій рятівник, пане Ґольдмане.
— Ну, цього разу я не дуже став у пригоді.
— Але ж ви завжди приходите, щоб відборонити мене.
Він дістав із кишені сім доларів і простягнув дядечкові Солові.
— А це що? — поспитався той.
— Це все, що в мене є. Я хочу заплатити вам. Щоб віддячити за те, що витягли мене з гівна.
— Не можна казати «гівно». І ти не повинен платити мені.
— Ви перший сказали це слово.
— Так не можна було робити. Мені шкода.
— Пан Кровфорд каже, що людям треба завжди якось віддячувати за надані послуги.
— Вуді, ти що, хочеш віддячити мені?
— Так, пане Ґольдмане. Дуже хочу.
— Ага, то зроби так, щоб тебе більше не затримували. Ото й буде найбільша віддяка для мене, найвищий гонорар. Хочу побачити, як через десять років ти навчатимешся в престижному університеті. Як станеш гарним, успішним юнаком, а не правопорушником, що півжиття збув у в’язниці.
— Так і буде, пане Ґольдмане. Ви пишатиметеся мною.
— І, зроби мені таку милість, не називай мене паном Ґольдманом. Називай мене Солом.
— Авжеж, пане Ґольдмане.
— Гаразд, іди собі й постарайся стати путньою дитиною.
Та Вуді був хлопчина з почуттям честі. Він хотів таки віддячити моєму дядечкові за поміч і наступного дня прийшов до нього в кабінет.
— Чому це ти не в школі? — розізлився дядечко Сол, угледівши його на порозі.
— Я хотів вас побачити. Я повинен обов’язково зробити щось для вас. Ви так добре ставитеся до мене.
— Можеш вважати, що це життя тобі допомогло.
— Я можу постригти ваш газон, якщо хочете.
— Не хочу я, щоб хтось стриг мій газон.
Та Вуді наполягав на своєму. Йому хотілося будь-що зробити ідеальний газон.
— Розумієте, я зроблю це бездоганно. У вас буде такий газон, що всі аж очі витріщать.
— З моїм газоном усе гаразд. Чому ти не на уроках, га?
— Бо я хочу ваш газон постригти. Це принесе мені величезне задоволення, бо в такий спосіб я віддячу вам за те, що ви такий добрий до мене.
— Пусте.
— Мені хочеться цього, пане Ґольдмане.
— Вудро, зведи праву руку, будь ласка, і повторюй за мною.
— Так, пане Ґольдмане.
Він підняв праву руку, і дядечко Сол виголосив:
— Я, Вудро Маршалл Фінн, присягаюся, що віднині ніколи не влізу в гівно.
— Я, Вудро Маршалл Фінн, присягаюся, що віднині ніколи не влізу в… Ой, ви ж казали, що не можна промовляти слова «гівно».
— Ага, справді. Тоді кажи: присягаюся, що віднині ніколи не влипну в халепу.
— Присягаюся, що віднині ніколи не влипну в халепу.