Выбрать главу

— Хлопчику мій, — сказав він, — ти маєш якісь прикрощі в школі?

— Ну, можна сказати так, що мені перепадає на горіхи після уроків на баскетбольному майданчику.

— Ага! І на що воно схоже, як на твою думку? Може, це бешкет?

— Та я сказав би, що це насильство.

— Насильство? Ні, ні. В Оук-Трі нема насильства. Хіба що бешкет. Утім, для хлопчаків це нормально — трохи побешкетувати. Хлопчаки полюбляють бешкетництво.

Гіллель стенув плечима.

— Не знаю, пане директоре. Я хочу тільки одного: спокійно грати в баскетбол.

Директор почухав потилицю, окинув уважним поглядом цього худого, мов скіпка, та переповненого апломбом хлопчину, і сказав йому:

— А якщо залучити тебе до складу баскетбольної команди, що ти на це скажеш?

Геннінґс вирішив, що хлопчина гратиме у баскетбол і перебуватиме під опікою дорослого. Та ідея припала Гіллелеві до смаку, і директор припровадив його до вчителя фізкультури.

— Шоне, чи можемо ми взяти цього юного чемпіона до баскетбольної команди?

Той зміряв поглядом тендітну постать, де тільки очі благально блищали.

— Це неможливо, — відтяв він.

— Чому?

Шон нахилився й прошепотів директорові на вухо:

— Френку, це ж баскетбольна команда, а не шпиталь для інвалідів.

— Егей, я не інвалід! — вигукнув Гіллель, який усе чув.

— Так, але ти ж худий мов трясця, — заперечив Шон. — Для нас ти все одно як інвалід.

— А може, спробуємо? — запитав директор.

Фізкультурник знову нахилився.

— Френку, команда укомплектована. І черга на неї довга, немов моя рука. Якщо ми зробимо виняток для цього хлопця, на нас можуть завзятися батьки інших дітей. А я цього не люблю. І ще одне: ми програємо, якщо він вийде на поле. А ми й так зірок із неба не знімаємо. Наші успіхи в баскетболі далеко не блискучі, а тут іще…

Геннінґс погодився й, обернувшись до Гіллеля, винайшов цілу купу правил внутрішнього розпорядку, згідно з якими не можна міняти склад баскетбольної команди посеред навчального року. Тут у спортивний зал удерлася ціла юрма дітлахів, що прийшли на тренування, й Гіллель із директором посідали на лаві під трибунами.

— То що ж мені робити, пане директоре? — запитав Гіллель.

— Можеш назвати мені прізвища бешкетників. Я викличу їх до себе і дам прочуханки. А потім ми організуємо майстер-клас проти бешкету.

— Ні, так буде найгірше. І ви самі це знаєте.

— А чому ти не уникаєш тих розбишак? — розізлився Геннінґс. — Не ходи на спортивний майданчик, якщо не хочеш заробляти бубнів, та й годі.

— Я не відмовлюся від гри в баскетбол.

— Упертість — кепська риса, хлопчику.

— Не впертий я. Просто не хочу поступатися фашистам.

— Де ти почув це кляте слово? Сподіваюся, не на уроках тебе його навчили? У школі Оук-Трі таких слів не вчать.

— Ні, в книжці прочитав.

— У якій це книжці?

Гіллель розстібнув наплічник і дістав книжку з історії.

— Де ти взяв цю гидоту? — пробелькотів Геннінґс.

— У бібліотеці.

— У шкільній бібліотеці?

— Ні, в муніципальній.

— Ху! Так ось, я забороняю тобі приносити такі огидні книжки до школи, а слова ці тримай при собі. Мені прикрощі не потрібні. Та я бачу, що ти багато всього знаєш. Ліпше ти використовував би свою силу, щоб захиститися.

— Але ж сили в мене якраз і нема! Ось у чім проблема.

— Твоя сила — це розум. Ти хоч і малий, але дуже розумний… А в казках розумний завжди врешті бере гору над здорованем…

Ті директорові слова знайшли відгук у Гіллеля. Того ж таки дня він сів у редакційній кімнаті й написав текст, а потім передав пані Черіот, щоб вона опублікувала його в найближчому номері шкільної газети. То було оповідання про малого хлопчину, учня приватної школи для багатіїв, якого однокласники на кожній перерві припинають до дерева і катують усіма різними способами, зокрема, такими дошкульними і гидотними, що в нього в роті заводиться інфекція. Жоден дорослий не звертає на те уваги, надто ж директор тієї школи: разом із викладачем фізкультури він лиже п’яти батькам учнів. Закінчується оповідання тим, що однокласники підпалюють дерево, до якого прив’язали того сердегу, і танцюють довкола вогнища, виспівуючи похвальні гімни вчителям, які спокійнісінько дозволяють їм катувати найслабших.

Прочитавши те оповідання, пані Черіот побігла до директора Геннінґса і показала йому те творіння; директор заборонив його друкувати і викликав до себе Гіллеля.