— Ти розумієш, що твій текст містить слова, які не можна вживати у нашій школі? — заревів директор. — Я вже не кажу про сюжет цього дурнуватого оповідання й наклеп на вчителів, що його ти звів у ньому!
— Те, що ви кажете, називається цензурою, — відтяв Гіллель. — Таке робили фашисти, я читав про це в тій книжці.
— Облиш ці балачки про фашизм, чуєш? Не цензура це, а здоровий глузд! У нас в Оук-Трі є моральні правила, а ти їх порушив!
— А лист до Гелени, який ви опублікували в попередньому числі газети?
— Я вже пояснив тобі, пані Черіот гадала, що той вірш написала вона.
— Але ж після публікації я сказав їй, що автор я!
— То й добре зробив, що сказав.
— А вона повинна була заборонити розповсюдження газети!
— А чому це?
— Бо та публікація була для мене страшенно принизлива!
— Ох, Гіллелю, облиш ти ці свої примхи! Вірш дуже хороший, на відміну від оповідання, де ціла купа різної гидоти і грубощів.
І директор відпровадив Гіллеля до шкільного психолога.
— Я прочитав твоє оповідання, — сказав той, — і воно здалося мені цікавим.
— Тільки вам воно таким і здалося.
— Директор сказав мені, що ти читаєш книжки про фашизм…
— Та знайшов одну в бібліотеці.
— І це вона тебе надихнула на це оповідання?
— Мене надихнула на нього ваша дурнувата школа.
— Може, тобі не варто читати таких книжок…
— Може, іншим якраз і треба читати такі книжки…
Дядечко Сол і тітонька Аніта теж просили сина зробити ще одне зусилля. «Гіллелю, ти в цій школі ще й трьох місяців не навчаєшся. Навчися жити у злагоді з іншими».
Нарешті в актовій залі відбулася шкільна дискусія на тему «Бешкет і грубощі». Геннінґс довго розводився про морально-етичні цінності Оук-Трі й пояснив, чому бешкет і грубощі суперечать правилам поведінки у школі. Потім учні розучили гасло: «Грубощі казати — це бешкетувати!» — яке треба було хором виголошувати, почувши, як хтось у школі сказав грубе слово. Скінчилася дискусія тим, що учні дістали змогу ставити запитання, які їх цікавили.
— Питайте все, що захочете, — заявив Геннінґс, хитро підморгнувши Гіллелеві, й докинув: — У нас цензури нема.
У залі здійнявся цілий ліс рук.
— А грати в м’яча на вигоні — це бешкет? — запитав якийсь хлопчина.
— Ні, це спорт, — відказав Геннінґс. — Якщо тільки ти не поціляєш м’ячем в обличчя товаришеві.
— А я колись побачила павука в кафетерії й страшенно заверещала. Це бешкет? — трохи засоромившись, запитала якась дівчинка.
— Ні, від переляку кричати дозволяється. Але просто так репетувати, щоб друзям аж у вухах закладало, це бешкет.
— А якщо хтось зарепетує, щоб побешкетувати, а потім скаже, що побачив павука, щоб його не покарали, то це як буде? — спитався інший учень, якого, певне, турбувало, щоб ніхто не поминув закону.
— Так робити нечесно. А нечесно робити — недобре.
— А що означає «нечесно»?
— Не зізнаватися у своїх вчинках. Наприклад, якщо вдаєш хворого, щоб не ходити до школи, це дуже нечесно. Ще запитання?
Якийсь хлопчак підняв руку, і директор кивнув йому.
— А секс — це грубе слово? — спитався хлопчак.
Усі аж дух затамували, а Геннінґс розгубився.
— Секс — це не грубість… але це слово, сказати б… ну, зайве.
У залі загомоніли. Якщо секс не грубе слово, то, певне ж, його можна казати, не порушуючи правил школи Оук-Трі?
Геннінґс постукав по столу, закликаючи до тиші, бо в залі був справжнісінький бешкет, і всі позамовкали.
— Секс — це таке слово, якого не можна казати. Заборонене слово, отак.
— А чому не можна, адже це не грубість?
— Тому що… Тому що це погано. Секс — це зло, отак. Це як наркотики, це просто жах.
Почувши від директора про оповідання, яке написав Гіллель, тітонька Аніта геть розгубилася. Вона вже не могла второпати, чи й справді Гіллель невинна жертва, чи, може, це віддяка за його провокації: вона ж бо розуміла, що тон його часом може дратувати, а деколи і видаватися зверхнім. Та й розвиненіший він був од решти дітлахів, тож незабаром почав нетерпеливитися на уроках, йому було там нудно. Усе це нервувало однокласників. І що ж удіяти, якщо Гіллель був тільки жертвою того бешкету, до якого сам і спричинився, як казав Геннінґс? Вона сказала чоловікові: «Якщо до людини всі ставляться вороже, то, певне, така людина сама винна, правда ж?»