Він сів на ліжку і, витуривши за двері Гіллеля з матір’ю, почав захоплено читати вірш. Полюбляв він красуватися на сцені, то тут уже одведе душу! З такої нагоди мати придбала костюм з камізелькою і погукала на свято рідню, щоб усі побачили, як чудово читає її синуньо. Дитина її особлива, і тепер ніхто в цьому не сумніватиметься.
У День подяки в актовій залі не було де яблуку впасти. У першому ряду сиділи Реддани з фотоапаратами і відеокамерами, вони підбадьорливо плескали в долоні. Вистава з переселенцями і вампаноагами здобула величезний успіх, сцени про День подяки за нашого часу — теж. Потім на сцену вийшов Кнуряка. На нього спрямували світло прожектора, він набрав повітря в груди і почав:
Скінчивши ту декламацію, Кнур чемненько вклонився і завмер, чекаючи оплесків. Та в залі панувала могильна тиша. Глядачі мовчки і похмуро дивилися на Кнуряку, а він не розумів, що ж не так зробив. Урешті побіг за лаштунки і здибав там учительку і директора, що витріщилися на нього, наче уперше побачили.
— Та що сталося, скажіть мені? — вигукнув Кнур.
— Вінсенте, ти знаєш, що таке екскременти? — поспитав Геннінґс.
— Нічого я не знаю, пане директоре. Я прочитав вірш, який мені дали.
Директор почервонів мов буряк. Потім обернувся до вчительки.
— Панно, ану поясніть мені, що це таке!
— Я нічого не розумію, пане директоре, я доручила Гіллелеві Ґольдману передати цей текст Вінсентові. А він, певне, замінив слова.
— І ви не вважали за потрібне влаштувати репетицію перед тим, як пустити його на сцену? — заревів Геннінґс, аж у залі стало чутно.
— Та хотіла, звичайно! Але Вінсент не хотів читати вірш у присутності інших дітей. Казав, що хоче зробити сюрприз.
— Ох і зробив! Ох і сюрприз!
— А що ж воно таке, ті екскременти? — поспитався Кнур.
Вчителька заплакала.
— Ви ж самі казали, що треба давати дітям змогу виявляти ініціативу! — хлипала вона.
— Не плачте, прошу вас, — сказав Геннінґс, простягаючи їй хусточку. — Це нічому не зарадить. Ось нехай-но я погукаю цього шибеника Гіллеля!