На сцені вже виступав інший клас, а Кнур помчав шукати Гіллеля. Всі бачили, як вони вибігли пожежним виходом, перетнули шкільний двір, потім баскетбольний майданчик і помчали у бік Оук-Парку. Гіллель тікав щодуху, за ним гнався Кнуряка в костюмі з камізелькою, що личив йому мов корові сідло, а за ними бігла цілісінька юрба школярів, які хотіли потішитися тією сценою.
«Я уб’ю тебе! — ревів Кнуряка. — Уб’ю, нехай мене чорти візьмуть!» Гіллель тікав, аж дух із нього випирало, але Кнур уже наздоганяв його. Ось-ось — і вхопить. Гіллель побіг до свого дому. Як пощастить, то він добіжить до брами і порятується. Та неподалік від свого подвір’я він перечепився за дитячий велосипед, що валявся долі, й заорав носом у землю.
6
Балтимор, вистава у День подяки
Листопад 1989 року
Перечепившись об велосипед, Гіллель повалився додолу. Він знав, що тепер Кнуряка злапає його, тож скрутився клубком, щоб захиститися від ударів. Кнур підбіг до нього і почав гамселити ногами в живіт, а потім згріб за чуба і хотів було звести на ноги. Аж раптом збоку пролунав чийсь голос: «Ану не лізь до нього!»
Кнур обернувся. Позаду стояв хлопчисько, якого він спершу не помітив, у светрі з каптуром, що надавав йому загрозливого вигляду.
Кнур пхнув Гілелля додолу і кинувся на того хлопчиська, щоб віддухопелити його. Не встиг він ступнути і трьох кроків, як той так зацідив йому кулаком у носа, що Кнур повалився на землю. Потім почав качатися долі й лементувати, тримаючись за носа.
— Ой, ніс, ніс! — репетував він. — Ти зламав мені носа!
Тієї миті нагодилися й школярі, що бігли услід за Кнуром і Гіллелем.
— Погляньте, — вигукнув хтось, — Кнуряка плаче, мов дівчисько!
— Ой, що ж він мені зробив! Ой болить, болить! — голосив Кнур.
— Ти хто? — спитали вони в того хлопчиська.
— Я Гіллелів охоронець, — відказав він. — Як будете його бити, то я вам усім носяки розтовчу.
Усі підняли долоні на знак миру.
— Ми любимо Гіллеля, — сказав хтось зі школярів, не злазячи з велосипеда. — І не хочемо йому зла. Правда ж, Гіллелю? А як хочеш, то ми подзюримо на Кнура.
— На людей дзюрити не можна, — сказав Гіллель, лежачи на землі.
Вуді поставив Кнура на ноги і звелів ушиватися:
— Катай відціля, салькó, — сказав він, — приклади до носа лід.
Пхинькаючи, Кнур почвалав додому, а Вуді звів на ноги Гіллеля.
— Дякую, старий, — сказав Гіллель. — Ти… ти просто-таки життя мені порятував.
— Нема за що. Мене звати Вуді.
— А звідки ти мене знаєш?
— Та твої світлини скрізь у кабінеті твого батька.
— То ти знаєш мого батька?
— Він кілька разів витягав мене з гівна…
— Не можна казати «гівно».
Вуді всміхнувся.
— Видно, що ти син пана Ґольдмана.
— А звідки ти знаєш, як мене звати?
— Я чув, як батьки балакали про тебе якось у кабінеті.
— Батьки? Ти обох їх знаєш?
— Кажу ж, я знаю твого батька. Він улаштував мене працювати до садівника Бунка. Я прибирав газон, аж бачу, за тобою женеться отой товстопузий. А я знав, що тебе всі кривдять, бо якось був я в твого батька, аж твоя мати увійшла до кабінету, ох, вона така красуня…
— Ану замовкни! Не кажи таке про мою матінку!
— Гаразд, так ось, увійшла вона до кабінету та й каже, що, мовляв, непокоїться за тебе, бо в школі тебе всі лупцюють. Одне слово, добре, що цей салько за тобою погнався, то я нарешті зміг заступитися. Твій батько кілька разів за мене заступався.
— Нічогісінько не второпав. Чому мій батько за тебе заступався?
— Я встрявав у бійки, і він витягав мене з поліції.
— У бійки?
— Авжеж, я постійно в них устряю.
— То й мене навчи битися, — сказав Гіллель. — Скільки треба часу, щоб стати таким дужим, як ти?
Вуді скривився.
— Ох, для бійок ти не годишся. Тобі доведеться все життя вчитися. Але я можу супроводжувати тебе до школи. І тоді ніхто тебе й пальцем не зачепить.
— Ти так зробиш?
— Авжеж.
Від того дня Гіллель вже не мав проблем у школі. Щоранку він виходив із дому і бачив на вулиці Вуді. Той стояв на зупинці шкільного автобуса. Вони сідали в автобус, і Вуді провадив його аж у шкільний коридор, простуючи разом із юрмою школярів. Кнуряка тримався оподаль. Він не хотів зв’язуватися з Вуді. Після уроків Вуді знову приходив до школи. Вони йшли на баскетбольний майданчик і грали в м’яча, потім Вуді провадив його додому.