— Треба поспішати, Бунк загадав мені обрізати дерева в твоїх сусідів. Якщо побачить, що я тут, то вб’є мене.
— А як це так, що ти весь час тут? — запитав Гіллель. — Ти не ходиш до школи?
— Ходжу, але уроки закінчуються раніше. То в мене є час, щоб прийти сюди.
— А де ти живеш?
— В інтернаті у східному кварталі.
— В тебе немає батьків?
— Матері нíколи було клопотатися мною.
— А батько?
— Він живе далеко. У нього нова дружина. Він дуже зайнятий.
Проходячи коло будинку Ґольдманів, Вуді прощався з Гіллелем і йшов собі. Щоразу Гіллель запрошував його до хати на вечерю.
— Не хочу, — завжди казав Вуді.
— Чому?
— Мені треба працювати в Бунка.
— То, як закінчиш роботу, приходь і повечеряєш із нами, — казав йому Гіллель.
— Ні. Я соромлюся.
— Кого ти соромишся?
— Твоїх батьків. Точніше не їх, а дорослих.
— У мене чудові батьки.
— Знаю.
— Вуді, чому ти мене захищаєш?
— Це не я тебе захищаю. Ти захищаєш мене.
— А я думаю, що ти мене.
— Тоді ти теж мене захищаєш.
— Від чого? Я такий малий.
— Ти захищаєш мене, щоб я не був самотній.
Отак той борг вдячності, що його винен був Вуді дядечкові Солові, переріс у нерозлучну дружбу Вуді й Гіллеля. Щодня приходив він до Оук-Парку. Будніми днями виконував роль охоронця. У суботу Гіллель працював разом із ним у Бунка, а в неділю вони ходили у парк або на баскетбольний майданчик. Уранці Вуді чекав на тротуарі, у холоді й темряві, поки вийде Гіллель. «Чому ти ніколи не зайдеш випити гарячого шоколаду? — питався Гіллель. — Ти ж там геть замерзнеш». Та Вуді весь час відмовлявся. Прийшовши якось уранці в суботу до дверей Балтиморських Ґольдманів, він здибав там дядечка Сола, який вийшов надвір із чашкою кави в руці. Дядечко кивнув йому.
— Ага, Вуді Фінн… Отже, це ти зробив мого сина щасливим…
— Повірте, пане Ґольдмане, я нічого недоброго не вчинив.
Дядечко Сол усміхнувся.
— Знаю я. Що ж, заходь до хати.
— Та я ліпше тут постою.
— Не можна тут стояти, холодно дуже. Заходь, заходь.
Вуді ніяково зайшов із ним досередини.
— Ти вже снідав? — запитав дядечко Сол.
— Ні, пане Ґольдмане.
— Чому це? Вранці треба снідати. Це дуже важливо. Тим паче якщо ти потім працюєш у садку.
— Знаю.
— Як там в інтернаті?
— Усе гаразд.
Дядечко Сол посадив його за столом і приготував йому гарячого шоколаду і млинчиків. У домі ще всі спали.
— Ти знаєш, що завдяки тобі Гіллель почав усміхатися?
Вуді знову стенув плечима.
— Нічого я не знаю, пане Ґольдмане.
Дядечко Сол усміхнувся.
— Дякую тобі, Вуді.
Вуді знову звів плечима.
— Пусте.
— Як можу я тобі віддячити за це?
— Та ніяк. Ніяк, пане Ґольдмане. Спершу я приходив сюди, бо треба було вам віддячити за допомогу… А потім здибав Гіллеля, і ми стали друзями.
— Що ж, відтепер ти і мій друг. І якщо тобі треба буде щось, приходь до мене. Зокрема, я хочу, щоб ти в мене снідав, як буваєш тут вихідними. Не треба грати в баскетбол голодному.
Хоч урешті Вуді й погодився заходити до Ґольдманів уранці в суботу й неділю, все ж таки категорично відмовлявся у них вечеряти. Тітоньці Аніті довелося виявити чималенько терпіння, щоб приручити його. Спершу вона чекала біля дверей, коли він із Гіллелем повертався з баскетбольного майданчика. Вона віталася з Вуді, а він шарівся, як бачив її, й тікав, наче дика звірина. Гіллель схвильовано казав: «Ну нащо ти таке робиш, мамо! Ти ж бачиш, він тебе боїться!» Тітонька Аніта сміялася. Потім вона почала брати з собою бісквіти й молоко і, поки Вуді не втік, пропонувала йому перекусити надворі. Якось був дощ, і вона таки умовила його зайти до хати. Вона прозивала його «славетний Вуді». Він червонів, ставав мов буряк і щось белькотів. Він вважав її дуже гарною. Якось пополудні вона сказала йому:
— Скажи мені, славетний Вуді, ти можеш повечеряти сьогодні з нами?
— Ні, не можу ніяк, бо мені ще треба садити з паном Бунком цибулини тюльпанів.
— То потім приходь.
— Потім я мушу їхати до інтернату. Там будуть непокоїтися, якщо я не повернуся вчасно, і в мене будуть неприємності.
— Я можу зателефонувати Арті Кровфордові і попросити, щоб він дозволив тобі лишитися. А потім відвезу тебе в інтернат.
Вуді погодився, і йому дозволили вечеряти в Ґольдманів. Після вечері він сказав Гіллелеві: