— Не прийшов до інтернату. Ми виявили, що він уже давно не ходить до школи.
Дядечко Сол обернувся до Гіллеля.
— Ти бачив сьогодні Вуді? — поспитався він.
— Ні, тат.
— Ти певен?
— Так, тат.
— Ти не знаєш, де він може бути? — спитався Арті.
— Ні, що ви! Мені дуже хотілося б допомогти вам.
— Гіллелю, я знаю, що ви з Вуді дружите. Якщо знаєш, де він, ти повинен мені сказати. Це дуже важливо.
— Ох, згадав… Він казав мені, що хоче податися до Юти, до батька. Хотів сісти на автобус до Солт-Лейк-сіті.
Увечері вони спілкувалися по рації. Гіллель укрився ковдрою з головою й говорив тихенько, щоб часом не почув хтось із батьків.
— Вуді, у тебе все гаразд? Прийом.
— Усе добре, Гіллелю. Прийом.
— Сьогодні приходив Кровфорд. Прийом.
— А що він хотів? Прийом.
— Тебе шукав. Прийом.
— Що ти йому сказав? Прийом.
— Що ти подався до Юти. Прийом.
— Добре зробив. Дякую. Прийом.
— Нема за що, друже.
Три дні ховався Вуді в тій прибудові. На четвертий він вийшов звідти вранці й заховався в кущах на вулиці, щоб дочекатися Гіллеля і провести його до школи.
— Ти що, здурів! — вигукнув Гіллель, угледівши його. — Тебе відразу впіймають.
— Я вже задихаюся в тій клятій прибудові. Хочу бодай ноги розім’яти. Та боюся, що коли той Кнур не побачить мене біля школи, то знову тебе катуватиме.
Вуді відпровадив Гіллеля на шкільне подвір’я, затесавшись у юрму школярів. Але того ранку директор помітив, що серед учнів вештається якийсь хлопчина, якого він досі не бачив і який не навчається в його школі. Вмить згадав він про пошуковий лист, якого отримав напередодні, й зателефонував до поліції.
За хвилю до школи підкотив поліційний патруль. Вуді помітив його і хотів було втекти, та наштовхнувся на Геннінґса.
— Перепрошую, хлопчино, ти хто такий? — міцно вхопивши його за руку, запитав директор.
— Вуді, тікай! — вигукнув Гіллель. — Тікай хутчій!
Вуді вирвався від директора і хотів було накивати п’ятами.
Та тут нагодився патруль і на нього наділи кайданки. Гіллель біг за ними і репетував:
— Пустіть його! Пустіть! Ви не маєте права!
Він хотів було кинутися на поліцаїв, та Геннінґс перепинив його. Гіллель заплакав.
— Пустіть його! — волав він услід патрулю, який провадив Вуді. — Він нічого не зробив! Нічого не зробив!
Учні стояли на шкільному подвір’ї й приголомшено дивилися, як Вуді посадили в авто, аж нарешті Геннінґс порозганяв їх у класи.
Гіллель цілісінький ранок плакав у медпункті. Коли настала пора сніданку, туди заглянув директор.
— Ходімо вже у клас, Гіллелю.
— Навіщо ви це зробили?
— Директор інтернату сказав, що я можу побачити його тут. Твій друг утік звідти, розумієш, що це таке? Це діло серйозне.
Згнітивши серце, Гіллель після півдня прийшов у клас. Там його вже нетерпляче виглядав Кнур.
— Час розплати настав, Креветко, — сказав він. — Тепер твого друга тут нема, то після уроків я візьмуся до тебе як слід. Он у мене є гарнюній кавалочок собачого гівна. Ти вже куштував його? Ото й покуштуєш. Ням-ням-ням!
Коли задзеленчав останній дзвоник, Гіллель чкурнув із класу, а за ним чимдуж побіг Кнур.
«Ловіть Креветку! — репетував він. — Зловіть його мені, я хочу втерти йому маку!» Гіллель промчав коридорами, та вибіг не на баскетбольний майданчик, а повернув назад і, користуючись своїм малим зростом, пробіг крізь потік школярів, що спускалися східцями, піднявся на другий поверх і зачаївся в службовій комірчині. Довгенько сидів він там, затамувавши дух. Кров стугоніла йому в скронях, серце мало не вискакувало з грудей. Коли зважився вийти, вже добряче смеркло. У коридорах було порожньо й темно. Тихенько скрадаючись навшпиньки, щоб знайти вихід, він потрапив у коридор, що провадив до редакційної кімнати. Хотів було поминути її, та помітив, що двері прочинені й відтіля долинають якісь чудернацькі звуки. Гіллель завмер і прислухався. Він упізнав голос пані Черіот, а потім почув якесь ляскання і стогін. Зазирнувши у двері, побачив директора Геннінґса, який сидів на стільці. На колінах у нього лежала пані Черіот, сідниці її були голі, спідниця задерта до самісінької шиї, а труси спущені до п'ят. Директор міцно, але з любов'ю ляскав її по дупі, а вона солодко стогнала.
— Блудяга! — казав він щоразу.
— Так, я розпусна сраката блудяжка, — підтвердила вона.
— Блудяга! — повторив він.