Жила вона з канадським хокеїстом Кевіном Лежандром, який саме вийшов із хати.
— Ви знайшли Дюка! Ми ще з учора його шукаємо! Алекс так засмутилася. Дякуємо!
Він простягнув мені руку, щоб поздоровкатися. Я побачив, як напнулися його м’язи, коли він стиснув мої пальці. Про Кевіна я знав тільки з таблоїдів, де без угаву коментували його стосунки з Александрою. Він був просто-таки безсоромно красивий, ще дужче ніж на світлинах. Кевін зацікавлено глянув на мене і запитав:
— Я вас десь бачив?
— Мене звати Маркус, Маркус Ґольдман.
— Письменник, так?
— Атож.
— Я читав останню вашу книжку. Александра порадила, їй страшенно подобається все, що ви пишете.
Я повірити не міг, у якій ситуації опинився. Щойно я знову побачився з Александрою, до того ж у домі її нареченого. Кевін, звісно, не розумів, що діється, тож запропонував мені пообідати з ними, і я охоче погодився.
Ми засмажили м’яса на величезному барбекю, що стояло на терасі. Я не стежив за розвитком Кевінової кар’єри і вважав, що він і досі захисник у команді «Нешвілл Предаторз», а з’ясувалося, що його перекупили у «Флорида Пантерз» під час останнього трансферу. То був його дім. Віднедавна він мешкав у Бока-Ратоні, й Александра приїхала сюди, скориставшись перервою поміж записами нового диску.
Про те, що ми знайомі, Кевін уторопав аж наприкінці обіду.
— То ти з Нью-Йорка? — поспитався він у мене.
— Так, я жив там.
— А чого тебе занесло до Флориди?
— Я вже кілька років приїжджаю сюди. У Коконат Ґрові мешкав мій дядько, то я його перевідував. А тепер придбав дім неподалік, у Бока-Ратоні. Хотілося знайти спокійне місце, щоб писати.
— Як твій дядечко? — спитала Александра. — Я й не знала, що він виїхав з Балтимора.
Я ухилився од відповіді й тільки сказав:
— Він покинув Балтимор після Драми.
Сам того не зауваживши, Кевін націлив на нас виделку.
— То це мені здається, чи ви і справді давно знайомі? — спитався він.
— Я мешкала кілька років у Балтиморі, — пояснила Александра.
— А моя рідня мешкала в Нью-Йорку, — підхопив я. — Дядечко зі своєю жінкою й моїми двоюрідними братами. У тому самому кварталі, що й Александра з родиною.
Александра не стала вдаватися в подробиці, й ми поміняли тему. Після обіду вона запропонувала відвезти мене додому, адже я прийшов пішки. Опинившись із нею в автомобілі, відчув, що ми обоє зніяковіли.
— Треба ж таке, щоб твій пес прибився до мене… — врешті озвався я.
— Він частенько тікає, — відказала вона.
Мені закортіло недоречно пожартувати.
— Мабуть, Кевін йому не до душі.
— Не починай, Маркусе, — гостро відтяла вона.
— Не будь такою, Алекс…
— Якою це?
— Ти розумієш, про що я кажу.
Вона загальмувала просто посеред шляху і глянула мені у вічі.
— Маркусе, чому ти так учинив зі мною?
Я насилу витерпів той погляд.
— Ти покинув мене! — вигукнула вона.
— Мені дуже шкода. Але на те були причини.
— Причини? Не було жодної причини, щоб отак собі зникнути!
— Александро, вони… вони померли!
— То це моя вина, так?
— Ні, — відказав я знічено. — Мені шкода. Дуже шкода. Вибач за все.
Запало гнітюче мовчання. Надалі я тільки казав, куди звертати. Коли ми опинилися коло моєї домівки, вона мовила:
— Спасибі за Дюка.
— Я ще раз охоче побачився б із тобою.
— Гадаю, нехай краще все залишиться, як є. Не приходь, Маркусе.
— До Кевіна?
— У моє життя. Не приходь більше в моє життя, прошу тебе.
І вона поїхала.
До хати мені не хотілося заходити. Я понишпорив у кишені, взяв ключі від авто і вирішив трохи прокататися. Подався до Маямі, проїхав усеньке місто і, сам того не помітивши, опинився в тихому кварталі Коконат Ґров, коло дядькового дому. Надворі було тепло, тож я вийшов з авто. Притулився до капота і довго дивився на той дім. Враження було таке, наче дядько тут, наче я й досі відчуваю його присутність. Мені кортіло знову побачити його, і був лише один спосіб зробити це. Написати про нього.
Сол Ґольдман був братом мого батька. До Драми, до тієї події, що про неї я хочу вам розповісти, він, як казали мої дідусь із бабусею, був «дуже великим чоловіком». Очолював найповажнішу юридичну контору в Балтиморі й, завдяки своєму досвідові, провадив найгучніші справи в усьому Меріленді. Справа Домініка Пернеля — то він. Місто Балтимор проти Морріса — теж він. Справа про незаконні оборудки «Сандріджа» — так само його робота. У Балтиморі його знали всі. Він з’являвся на сторінках газет, на телебаченні й, пам’ятаю, як мене тоді все це вражало. Побрався він зі своєю юнацькою любов’ю, що стала для мене зватися Тітонькою Анітою. Для мене, дитини, вона була найвродливішою жінкою і найдобрішою матінкою на світі. Працювала провідним лікарем онкологічного центру лікарні Джона Гопкінса. З їхнім сином, Гіллелем, добрим і надзвичайно обдарованим хлопчиною, що був тільки на кілька місяців молодший від мене, ми були майже як рідні брати.