— Ви з глузду з’їхали, сердешний мій друже. Це чистісінька крадіжка.
— Я позичив його, кажу вам, тримати в себе я його не збираюся. Він потрібен мені на кілька годин.
Коли я це казав, Лео подався в кухню, не питаючи, взяв із холодильника пляшку води і сів за столом. Вочевидь він тішився, що днина видалася така багата на події. Потім радісно глянув на мене.
— Може, в шахи зіграємо, га? То ви розслабитеся трохи.
— Ох, Лео, на це зараз немає часу.
Він спохмурнів і знову глянув на пса, що хлебтав воду з каструлі на долівці.
— То поясніть усе ж таки, Маркусе: нащо вам цей пес?
— Щоб був привід знову побачити Александру.
— Та це я второпав. А нащо вам її бачити? Хіба ви не можете піти туди і сказати їй «добридень», як цивілізована людина, замість того щоб викрадати її пса?
— Вона просила, щоб я не ходив до неї.
— А чому це?
— Бо я покинув її. Вісім років тому.
— Халепа! Недобре ви вчинили, справді. Ви більше не любили її?
— Навпаки.
— Але ж ви кинули її!
— Так.
— Чому?
— Бо сталася Драма.
— Яка Драма?
— Це довго розповідати.
Балтимор
1990-ті роки
Щастя від зустрічей із Балтиморами перебивалося двічі за рік, коли наші родини збиралися разом, — на День подяки в Балтиморів і зимовими вакаціями в Маямі, штат Флорида, в мого дідуся з бабунею. Як на мене, ці родинні зібрання скидалися радше на футбольні матчі. На одній половині поля Монклери, на другій Балтимори, а в центрі арбітри, дід із бабою, що лічать забиті голи.
День подяки був для Балтиморів як релігійне свято. Всенька родина збиралася в їхньому величезному, розкішному домі в Оук-Парку, де все було від початку й до кінця просто неперевершене. На превелику мою втіху, я спав у Гіллелевій кімнаті, а Вуді, який мешкав у сусідній спальні, переносив свій матрац до нас, щоб бути нерозлучним із нами навіть уві сні. Мої батьки селилися в одній із трьох кімнат для гостей, де була ванна, а дідусь із бабцею в другій.
Зустрічати старих Ґольдманів їздив завжди дядечко Сол, і півгодини по приїзді до Балтиморів дід із бабцею тільки те й робили, що захоплювалися його автомобілем. «Якби ви тільки побачили його, — казала бабуня, — це щось неймовірне! Там стільки місця, щоб випростати ноги! Пам’ятаю, як залізла у твою лайбу, Натане, — (це мій батько), — то потім сказала, що ноги моєї ніколи в ній не буде! А який там бруд, нехай Господь милує! Невже важко поприбирати там трохи порохотягом? А в Сола авто як нова копійка! Шкіра на сидіннях чудова, видно, що його доглядають».
Потім, коли про авто вже не було чого сказати, вона починала захоплюватися будинком. Вешталася коридорами, наче опинилася там уперше, вихваляла доладне опорядження, меблі, теплу долівку, казала, як там охайно, квіти кругом, запахущі свічки в покоях.
Під час святкового обіду бабця теж не вгавала, вихваляючи страви. Кожен шмат, що його вона ковтала, супроводжувався вибухами неабиякого ентузіазму. Що й казати, годували нас розкішно: суп із китайського гарбуза, м’якенький печений індик у кленовому сиропі з перцевою підливкою, макарони з сиром, гарбузовий пиріг, ніжне картопляне пюре, тушкований мангольд, смаковита квасолька. Та й десерт був нічогенький: шоколадний мус, тістечка з сиром, торт із пекановими горіхами і яблучний торт із ніжною хрумкою шкоринкою. Після обіду, як уже попили каву, дядечко Сол ставив на столі пляшки з міцними напоями, я на них тоді ще не знався, та, пам’ятаю, як дідусь брав їх до рук, наче то було якесь чарівне зілля, і захоплювався назвами, віком і кольором тих напоїв, а бабця обов’язково ще раз устрявала, оспівуючи смаковиті страви й на додачу їхній дім і їхній спосіб життя, а завершувала ту промову завжди тим самим акордом: «Соле, Аніто, Гіллелю, Вуді, дякую вам, любі мої, дякую, — це було неперевершено!»
Мені кортіло, щоб вона з дідом приїхала в гості й до нас у Монклер, адже ми теж могли показати, на що здатні. Якось я поспитався у неї, нічого не тямлячи у свої десять років: «Бабуню, а ви хоч раз приїдете до нас?» Та вона відтяла: «Ох, любий мій, ми більше не приїдемо. У вас тісно і незатишно».
Друге велике зібрання Ґольдманів відбувалося щороку в Маямі, на зимові свята. Поки нам не виповнилося по тринадцять років, старі Ґольдмани мешкали в чималому будинку, де вистачало місця для обох наших родин, тож ми цілий тиждень збували разом, не розлучаючись ні на мить. Ті флоридські гостини дали мені нагоду ще раз упевнитися в тому, як нестямно захоплюються дід із бабцею Балтиморами, цими незрівнянними марсіянами, що, як по правді, нічого спільного не мають з іншими родичами. Я добре бачив, що поміж дідусем і моїм батьком є чималенька схожість. Вони подібні були фізично, у них були ті самі дивацтва, та й потерпали вони від того самого спастичного закрепу, про який розповідали з усіма подробицями. Той клятий закреп був постійною темою в балачках мого дідуся. Пам’ятаю його лагідного, неуважного, ніжного, а головне — закрепленого. До вбиральні він збирався, мов на вокзал. Брав під пахву газету і заявляв усім: «Іду на горщик». Прощально цілував у щоку бабуню, а вона казала: «Нехай щастить, мій любий». Дідусь дуже непокоївся, що настане така пора, коли й мене спіткає оте лихо Ґольдманів-Не-Балтиморів, тобто горезвісний закреп. Завжди наполягав, щоб я їв чимбільше волокнистої городини і ніколи не стримувався, як закортить «піти по-грубому». Уранці Вуді з Гіллелем завжди наминали солодку кашу з пластівців, а мене дід змушував давитися висівками All-Bran. Тільки я й повинен був запихатися ними, у Балтиморів, мабуть, були якісь травні ензими в шлунку, яких не було у нас. Він весь час пророкував мені проблеми з травленням, які неодмінно настануть, як і ото в батька. «Маркусе, бідолахо, у твого батька закреп та й у мене теж. Ось побачиш, тобі теж його не уникнути. Їж якнайбільше волокон, дитино, це дуже важливо. До нього треба готуватися вже зараз». Він завжди ставав позаду, коли я їв, і співчутливо клав долоню мені на плече. Звісно ж, лигонувши таку купу висівок, я довгенько сидів у вбиральні, а як виходив, то ловив жалісливий дідусів погляд, що наче казав: «Ось він і спіткав тебе, дитино моя. Гаплик». Вся та халепа із закрепом страшенно мене непокоїла. Я нишпорив у медичних енциклопедіях муніципальної бібліотеки, шукаючи, які ж можуть бути симптоми тієї недуги. Я казав собі, що як її в мене немає, то, певне, я інакший і радше належу до Балтиморів. Адже, по суті, мої дід із бабою хоч і визнавали мого батька, та любили тільки дядечка Сола. І хоч був я сином першого, та часом шкодував, що не народився в другого.