– Але ж вона мене кохає! – у відчаї скрикнув Назар Амосович.
– Кохає?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здоровані. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив…
– Ще не зовсім втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знітився і додав, пильно вдивляючись у брудну підлогу: – Це вікове, таке з усіма чоловіками трапляється. І зі мною, і з вами таке станеться, і з…
– Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай…
– Я все ж таки лікар, – нагадав Дунець.
– І х*й тобі за це в сраку, старому хряку!.. – підтримав брата «конвоїр». – Коротше кажучи, заткнися і слухай сюди. Сиди собі тут, у Житомирі…
– Але ж я тут не знаю нікого, геть-чисто нікого!..
– А то не наше діло. Коротше, сиди тут і не смій до Києва вертатися. А як вернешся і як ми побачимо, що ти знов додому прешся…
– Отож запам’ятай: руки-ноги тобі повириваємо, в сраку запхаємо і скажемо, що так і було, – резюмував «командир».
– А про квартиру вашу можеш забути, – додав «конвоїр».
– Це моя квартира, хлопці! Це мені від лікарні дали…
– Була твоя, а стала нашої сеструхи, а тому ти… – почав «командир». Як раптом у нього над головою пролунало запитальне:
– А нумо, хто ви такі? Ваші документи!
Здоровані підвели очі й побачили перед собою двох міліціонерів. Втім, це не справило на них найменшого враження. Просто «командир» знов витягнув з внутрішньої кишені «аляски» солідну червону «корочку» і знов-таки не розгортаючи її, весело мовив:
– Привіт, хлопці! Це наш пацієнт, ми його мусимо доправити…
– Який такий пацієнт? – здивувалися міліціонери.
– Наш пацієнт, психіатричний. Ось ледве виловили аж у Києві.
– Втік, собацюро! – підтримав його «конвоїр». – Отож і доводиться у п’ятницю ввечері замість того, щоб вдома сидіти й пивасика перед телевізором дудлити, в Зарічани[8] до психушки пертися.
– Ми там працюємо, – кивнув «командир».
– М-м-м, он воно як… – тепер уже співчутливо промукав один з міліціонерів. Але другий кивнув на закриту «корочку»:
– І все ж таки?..
– Хло-о-опці-і-і… Та ви краще на його пачпорт погляньте, обрегочетесь! – ховаючи «корочку» у внутрішню кишеню теплої куртки, мовив «командир» і звернувся до Назара Амосовича: – Анумо ти, псих, покаж людям свій пачпорт!
При цих словах губи Дунця розтягнулися у гордовитій посмішці. Він запустив руку собі за пазуху, витягнув із внутрішньої кишені свого подертого пальтечка й передав міліціонерам нібито звичайного вигляду радянський паспорт – такий самий, як і у всіх. Та розкривши документ, правоохоронці мало не вронили його від несподіванки: адже на внутрішній сторінці обкладинки, насамперед, кидався в очі надрукований на газетному папері тризуб, грубо вирізаний по контуру «геральдичного» щита і за допомогою силікатного клею наліплений на сторінку поверх напису «Паспорт гражданина СССР». Ще парочка тризубів була аналогічним чином наліплена на деяких внутрішніх сторінках (зокрема, на сторінці останньої прописки), в інших місцях абревіатура «СССР» була ретельно заштрихована червоною ручкою, а згори написано розмашисто: «Україна».
– Це-е-е… Це що таке?!
Спантеличені міліціонери розгублено дивилися то на підло усміхнених здорованів, то на Дунця.
– Це я українізував свій паспорт! – гордовито випнувши груди, мовив Назар Амосович. – Щойно проголосили Незалежність України, як я взяв та й українізувався, не очікуючи ніяких вказівок.
– Але ж це документ! Хіба ж можна?.. – дивувалися міліціонери.
– Нехай усі бачать, що це паспорт УКРАЇНЦЯ!
Дунець спробував підвестися й виструнчитись, проте «командир» мовив до нього коротко й різко:
– Нумо сидіти, кому сказано!..
А потім знов звернувся до правоохоронців:
– Отже, як бачите, це наш клієнт, який повсякчасно збігає з психушки, що в Зарічанах. Добре, що ми його упіймали. Так що, хлопці…
– Ну, лади, переконали, – мовив один з міліціонерів, різко козирнув і резюмував: – Щасливої дороги! Й дивіться, не загубіть свого клієнта знов.
– Так, роботка у вас!.. Не позаздриш, – кивнув другий міліціонер. Потім озирнувся до вхідних дверей і дав відмашку рукою. Хлопець з місткою сумкою на плечі, якого здоровані зігнали з місця, з розчарованим виглядом вийшов на залізничну платформу…
Бабин Яр, Київ, 13 березня 1992 року
Їхня лабораторна кімната розташовувалася на самому горищі одного з інститутських корпусів, отож коли протягом зими на відповідній ділянці даху накопичувалося забагато снігу, який при потеплінні починав танути, то озброєний фанерною «двірницькою» лопатою Спартак, разом з іншими лаборантами та інженерами, ліз на горище розгрібати замети.
8
В с. Зарічани (Житомирська обл.) по Бердичівському шосе, № 3, знаходиться Житомирська обласна психіатрична лікарня № 1.