Отож в минулі вихідні він попервах вчинив, як і зазвичай: дістався одним з «дарницьких» трамваїв до Пішохідного мосту, перейшов на Труханів острів, відшукав одне зі старих згарищ, на якому туристи в теплий сезон смажили шашлики, назбирав хмизу, очерету і сухої трави, розвів багаття і ретельно – аркуш за аркушем, зошит за зошитом спалив на ньому всі чернетки. Однак утворений внаслідок цього попіл на цей раз не закидав золотавим дніпровським пісочком, але ретельно зібрав у полотняний мішечок, в яких вони в інституті зазвичай носили на аналіз спаяні або ж термооброблені металеві зразки.
Цей попіл був потрібен Спартакові для своєрідного «звіту мертвим». Звісно, від такого задуму за версту тхнуло якимсь язичництвом чи чаклунством, отож його знайомий протодиякон Агапіт нізащо не схвалив би нічого подібного. Однак до Агапіта тепер не підступитися, порадитися нема з ким… А якщо не «прозвітувати» перед загиблими лютою смертю, про кого нині сама пам’ять втрачена… Якщо не подати їм жодної звісточки про те, що вдалося зробити – нехай навіть у настільки оригінальний спосіб…
Ні-ні, їх неодмінно треба сповістити! Інакше Спартак не знатиме спокою, навіть начитавшись на ніч Біблії.
Отож молодий чоловік почав діяти. Насамперед, він сів на старенький деренчливий, трохи схожий на облуплену бляшанку з-під консервів трамвай і поїхав на Байковий цвинтар, територіально найближчий до ІЕЗ ім. Патона. Колись у 1968 році на центральній кладовищенській алеї чергував міліціонер, пильнуючи місце останнього спочинку київського мера Давидова, тепер же тут було зовсім безлюдно.
– Ну так, Олексію Йосиповичу, я розумію, – мовив Спартак, зупинившись перед пам’ятником на його могилі. – Ви старалися жити для людей, вашим ім’ям навіть бульвар на лівобережжі Дніпра назвали. Але Куренівська трагедія – це ваш прорахунок, ваша пряма провина! Ви сподівалися, що всі про це забули. Комітет держбезпеки зробив усе можливе для такого забуття, так. Але ж я не забув, Олексію Йосиповичу! Я відмовився забувати – хоча хто я такий, здавалося б?! Всього лише п’ятирічний хлопчик, любого дідуся якого ви мало не вбили…
Запустивши пальці в мішечок, молодий чоловік витягнув звідти трохи попелу і кинув на могилу Давидова зі словами:
– Ось, почитайте, Олексію Йосиповичу! Вам має бути цікаво.
Перетнувши невеличку цвинтарну алейку, другу порцію попелу він кинув на могилу Щербицького, прокоментувавши це так:
– А ви, Володимире Васильовичу, так і не ризикнули після аварії на ЧАЕС оголосити евакуацію з Києва бодай маленьких діточок і вагітних жінок. Через вас такі, як мій однокласник Данька, хапанули невідому кількість радіації – і цього ніхто ніде не фіксував! Не кажучи вже про мене та інших… Про тих, хто тоді ходив на Першотравневу демонстрацію. Про школярів і дошколят, які опромінювалися через ваше особисте боягузтво й небажання ламати партійну кар’єру!.. Отже, ви, Володимире Васильовичу, продовжили «Вектор київських катастроф». А тому і ви будьте люб’язні почитати про те, що накоїли.
Озирнувся уважно на всі боки. Але на головній кладовищенській алеї в цей день не було нікого. От і добре! Нехай би й далі так…
Потім трамваєм, метро і тролейбусом молодий чоловік поїхав на Берковці. Третю порцію попелу висипав на могилі Евки, при цьому перепросив:
– Вибач, кохана, що не встиг завершити цей роман за твого життя! Але навіть за порогом смерті ти допомогла виконати цей задум. Знала б ти, до чого цінними стали твої останні в житті слова про «вектор», повідомлені Олегом Фомічовим!.. Ти дуже допомогла мені, Евко. Дуже-дуже!.. Я завжди кохатиму тебе і завжди пам’ятатиму, скільки живий буду. Що ж, читай і ти.
Тролейбус і автобус довезли молодого чоловіка до Куренівського цвинтаря. На таксі було б швидше – але не з його зарплатнею інженера роз’їжджати на автівці! Ну нічого, якщо поквапитись – має встигнути…
Четверта порція попелу впала на могилу Арона Марковича Штульмана, при цьому Спартак уперше заговорив не надто впевнено:
– Привіт, прадідусю! Бачиш, яке діло… Від самого дитинства, скільки себе пам’ятаю, незнайомі люди, по-перше – говорили, що ти був святим чоловіком, а по-друге – бажали, щоб я виріс достойним тебе. Я й досі найменшого поняття не маю, чого такого ти зробив, щоб навіть абсолютні чужаки вважали тебе святим. Мені навіть мама про це не розказує чомусь. А коли запитую тата – він лише матюкається… Не знаю, вдалося мені вирости твоїм достойним праонуком чи не вдалося?.. Втім, почитай і ти.