Далі тролейбус довіз його до перетину вулиць Фрунзе і Коротченка. Саме тут, неподалік входу на стадіон «Спартак» (подумати тільки, який символізм!..) і навпроти трамвайного парку ім. Красіна, була розсипана п’ята пригорща попелу. Цього разу Спартак висловився коротко:
– Ось, читайте…
Чому?.. Бо на всіх трьох цвинтарях подібного відчуття не виникало… А от саме на цьому перехресті йому вперше здалося, що довкола юрмляться невидимі натовпи душ тих, чиї життя рівно 31 рік тому, день у день забрав грязьовий потік! Тільки й різниці, що тоді був понеділок, а зараз – п’ятниця!.. Та все одно день нещасливий. І вони нещасні – ті, хто загинув.
Неприкаяні душі зібралися на фатальному перехресті. Хоча буквально поруч вулицею Фрунзе їздили автівки та міський транспорт, тротуаром просувалися перехожі, Спартак твердо знав, що буквально тут же… і водночас не тут, а в якомусь іншому вимірі його оточив цілий натовп. А може, він сам на хвилину зник звідси – з реального світу?! Як інакше пояснити, що ніхто з перехожих або з тих, хто проїжджав поруч, не звернули найменшої уваги на молодого чоловіка, з долоні якого вітер повільно здував чорний всередині, сивий по краях попіл від спалених паперових сторінок?.. Повна пригорща попелу повільно зникла, а він усе стояв на тому самому перехресті. Й нікому не було до нього діла… Дивина та й годі!..
Проїхавши звідти три зупинки тролейбусом, Спартак дістався фінальної точки наміченого на сьогодні маршруту – Бабиного Яру. До «офіційного» радянського пам’ятника навіть не підходив, а одразу ж широким кроком попрямував до встановленої торік менори. Молодий чоловік не просто знав – він був упевнений, що найбільше на нього чекають саме тут!..
Вже починало потроху сутеніти, до того ж погода під вечір зіпсувалася: в спину тепер дув різкими поривами доволі сильний вітер. Отож коли Спартак вивернув і витрусив з полотняного мішечка рештки попелу – той не впав на землю, а підхоплений холодним вогким повітряним потоком, понісся мінливою хмаринкою убік дерев, що повиростали на місці колишньої яруги, ретельно засипаної землею.
– Ось вам, читайте! – надривно вигукнув він, відчувши, як з очей мимоволі полилися сльози полегшення. – Радянська влада всіляко намагалася приховати вашу смерть, але люди не дали про вас забути, влаштовуючи жалобні пам’ятні мітинги! До того ж, про вас розповів в романі-документі «Бабин Яр» київський хлопчик Толік Кузнєцов!.. Але через потуги радянської влади сталася Куренівська трагедія, яку знов-таки намагалися приховати!.. А вже ці нові спроби влади, в свою чергу, спровокували катастрофу на ЧАЕС!.. Це «Вектор катастроф», розумієте?! Я знаю, ви мстилися за забуття – так казали люди, це не моя вигадка!..
Вогкий вітер ридав від почутого, коли Спартак наполегливо продовжив:
– Я второпав: не буває хорошої влади!.. Її треба примушувати казати людям правду, а не приховувати!.. Подейкують, київського хлопчика Толіка Кузнєцова все ж таки вбили через написану про вас правду. Вбили – хоч він і втік до Лондона… Не знаю, так воно чи ні?! Просто так говорять… Але книжка його лишилася, її читають. Я теж прочитав, ви знаєте!.. Що ж, нехай я не Толік Кузнєцов, але свою дещицю таки додав – бо вам нарешті встановили пам’ятники, але сталися нові біди, нові смерті!.. То ось вам – цей мій «попіл Клааса»[14], він більше не стукає в серце!.. В моє серце!.. Тепер вже не стукає, бо роман написаний!.. Я спромігся на це! Чуєте?! Ви ж знаєте, як я писав… в яких умовах!.. Писав і відновлював по пам’яті!..
Підвивання вітру заважало почути, відповіли йому щось чи ні. Втім, це було не надто важливо. Спартак просто знав… як завжди – ЗНАВ, що розібравши пригощами і щіпками попіл від спалених чернеток, написане ним ось просто зараз читають… слово за словом, рядок за рядком, сторінка за сторінкою… Читають уважно, намагаючись відчути інтонацію, гру слів і смислів… Читають всім натовпом. І головне – читають ті троє, яких він вигадав, але які реально були вбиті у вересні 1941 року: десятикласниця Соня Ставська, її дідусь Борух Пінхусович і його приятель Сьома, який мешкав на вулиці Шота Руставелі біля закритої нині синагоги…
– Агов, ще хвилинку уваги, якщо можна… – вигукнув він убік засипаного землею й засадженого деревами Бабиного Яру. Незримий натовп блідих примар дружно озирнувся до нього, тоді молодий чоловік продовжив:
– Щоб ви не сумнівалися… Щоб ніхто з вас не сумнівався… Я присягаюся! Чуєте?! ПРИСЯГАЮСЯ вам тут і зараз, що не дам забути про жах Куренівської трагедії! Якщо я вже по пам’яті відновив цей роман… а це була пекельна робота, ви знаєте!.. Вперше я спускався в це пекло, коли писав, вдруге – коли відновлював по пам’яті… Ви ж знаєте?!
14
Натяк на авторську передмову до роману-документу «Бабин Яр»: «Ось я це роблю, тому що, знаю, зобов’язаний це зробити, тому що, як говорено в “Тілі Уленшпігелі”, попіл Клааса стукає в моє серце».