Довго думав Тарас Григорович, перш ніж дати відповідь. Зате відповів твердо, не вагаючись:
– Так, Боже мій! Згоден я навіть з такою незвичною умовою. Авжеж згоден… Хоч завтра піду!
– Не поспішай, Тарасе, не квапся. Минуть ще роки й роки, перш ніж настане твій час переходити звідси в земний світі.
– Але ж час такий настане?..
– Настане, пророче Мій улюблений! Настане неодмінно… Скажи, чи віриш ти в сказане Мною?
І після тривалого мовчання, сповнений урочистої величі, пророк відповів твердо і впевнено:
– Так, Боже мій! Вірю Тобі, немовби самому собі, – цей час настане.
1991
Прощавай, СРСР!
Будинок по вул. Правди, № 2, Рівне, 27 січня 1991 року
Лежачи на старій продавленій канапі, Микита бездумно вдивлявся у порепану стелю, коли на порозі кімнати несподівано виникла мати і тремтливим голосом спитала:
– Синку, ти не сваритимеш мене?
– Що-що?..
Він трохи повернув голову й одразу ж зіпнувся на лівий лікоть, запитавши вкрай занепокоєним тоном:
– Мамалушо, що сталося?!
– Біда, синку, ох, біда!
– А саме?..
Лікерія Марківна не відповіла, лише мовчки покрутила головою. Тоді Микита підвівся з канапи, підійшов до матері, обійняв її за плечі та якомога ніжніше пообіцяв:
– Гаразд, Мамалушо, я не сваритиму. Тільки скажи, заради Бога, що ж це тебе отак налякало, що ти вся бліда й аж трусишся?
Якщо він і перебільшував, то лише зовсім трішки. В усякому разі літня жінка явно почувалася не у своїй тарілці й дивилася на сина спідлоба, немов побитий собака. У цьому погляді відчувалося німе каяття і благання про вибачення. Не маючи сил терпіти цей погляд, Микита мовив рішучіше:
– Отже так, Мамалушо… Або ти негайно зізнаєшся, що там у тебе стряслося, або я просто не знаю, що його думати й робити! Але ти мене знаєш: я таки зроблю щось, що тобі дуже не сподобається. Ще не знаю, що саме зроблю, але якось вже повір мені…
Літня жінка тяжко зітхнула, обережно потягнулася до синової руки, скинула її з плечей, немовби порох обтрусила. Зітхнула:
– Чесно кажучи, боюся я тебе, синочку.
– Мамалушо, що це знов за розмови такі?! – прорипів Микита, тим не менш, намагаючись стриматися. – Якщо я навіть відмотав певний строк самі знаєте де, це ще ні про що не свідчить.
– Свідчить, синку, ой свідчить…
– Мамалушо!..
– Ти ж збирався підірвати цю бомбу твою… сказати навіть лячно!..
– Чому?!
– Ну гаразд, гаразд!.. У мавзолеї самого товариша Леніна посеред Москви збирався тую бомбу підірвати. Отож я тепер побоююсь, що зробиш зле мені, твоїй матусі…
– Мамалушо! Ну скажи, при чім тут одне до іншого?!
– Ну-у-у, як це при чім… – літня жінка розгублено розвела руками. – Якщо ти товариша Леніна не пожалів, то й рідну матір, яка-а-а…
Й замовкла розгублено, нібито подавившись словами.
– Ленін – це бридкий тип, злочинець. А ти – моя мама, – спробував заперечити він. Однак це, здавалося б, тверезе міркування не справило на літню жінку жодного враження.
– Знаєш що, Мамалушо… Давай кінчати цей цирк на дроті.
Тепер Микита спробував надати своєму голосу прокурорської суворості. Це нарешті подіяло. Лікерія Марківна приречено зітхнула, мовивши:
– Ну гаразд, пішли. Зараз сам подивишся.
А коли вони підійшли до розсунутого складаного столу, додала:
– Ось, поглянь на це… Я тут прибратися вирішила і знайшла.
Це був старовинний обідній стіл, важкий і дебелий, виготовлений, мабуть, ще за царя Гороха. Його стільниця складалася з двох великих розсувних половинок, між якими можна було вставити додаткову секцію, яка в свою чергу складалася з двох менших половинок. Микита побачив розсунуту стільницю, на схованих раніше під нею половинках додаткової секції був розкладений чистенький кухонний рушничок, а на ньому – дві стопки купюр номіналом по 50 і 100 карбованців. Від такого видовища потемніло в очах, він похитнувся і, щоб не впасти, був змушений спертися об одну з половинок стільниці. Тоді почув мамин голос, що насилу пробивався крізь товстелезну, хоча й невидиму ватяну стіну:
– Уяви собі, тут п’ятнадцять «соток» і двадцять «п’ятдесяток». Дві з половиною тисячі… Я й забула за них зовсім. Щойно «Павлівську реформу»[1] оголосили – весь дім догори дриґом перевернула, але так і не знайшла! Думала, що випадково загубила… А вони тут лежали. А я й забула зовсім.
– Це-е-е… Це що за гроші? – спитав вкрай розгублений Микита, тільки аби щось спитати.
– Та то я про всяк випадок приготувала. Або мені на смерть… Або тобі, синочку, на весілля. Бо колись ти ж таки надумаєш оженитися?..
«Оженитися? Пхе!.. Тільки цього мені зараз бракувало», – підібгавши губи, з гіркотою подумав він. І знов почув мамин голос:
– То ти не сваритимеш мене, синочку?
– Сварити?! Тебе?.. Ще чого надумала.
– Ой, дякую тобі!.. А як гадаєш, як тепер із цими грішми вчинити?
– З грішми?! Ти називаєш це ГРІШМИ?!
– А як же їх ще назвати…
– ПАПІРЦЯМИ – от як!..
– Та що ти таке говориш…
– Що знаю, те й кажу! Можеш ці папірці на стіну приліпити. У тебе на зовнішній стіні кімнати шпалери повідставали – от можна там, якщо вистачить. Або коли дуже морозно стане – можна на розтопку багаття пустити. Хрещенські морози вже пройшли, та попереду ще лютий, тоді ще й які морози будуть!.. Отож для розпалювання ще й як згодиться.
– Си-и-иноч-ку-у-у…
У відчаї Мамалуша закусила губу.
– Коротше, роби тепер із цим мотлохом паперовим що завгодно, але…
– Синочку, а я тут подумала, може твого Бідосика попросити?! Він, Бідосик твій, такий меткий та хитрий… А раптом щось та й надумає?!
Про колишнього Микитиного товариша Бідосика в зв’язку з «Павлівською реформою» ходили просто неймовірні чутки. Одні говорили, що коли в програмі «Час»[2] повідомили про обмін грошей, то, прихопивши всі крупні купюри, які тільки мав удома, Бідосик негайно кинувся на вокзал і заходився скупати найдорожчі квитки на всі напрями до самого закриття залізничних кас. Квитки поздавав назад наступного ж дня, втративши на цій оборудці відносно незначну суму, зате «легалізувавши» решту готівки. І звісно ж, не впустив шансу похизуватися власною кмітливістю перед знайомими!..
Втім, ця хвалькувата розповідь подіяла на кого завгодно, тільки не на Микиту! Бо вислухавши Лікерію Марківну, він загрозливо пробурмотів:
– Мамалушо… Ну скільки можна говорити, щоб я не чув у власному домі навіть найменших згадок про цю паскуду?!
– Але ж синку, Бідосик був же колись твоїм другом!..
– І справді був. Аж доки не здав мене КДБ.
– Ну то й що, синку?.. Це ж було коли! А тепер…
– Мамалушо, я кому сказав! – гримнув Микита і навіть грюкнув кулаком по відсунутій половинці стільниці. Мати перелякано замовкла, бо все ж таки в душі побоювалася власного сина-сидільця. Та й як не боятися?! Хтозна, які дурні звички він «на зоні» підхопив!..
1
Радянська конфіскаційна грошова реформа, що полягала у терміновому вилученні з обігу 50- і 100-карбованцевих купюр зразка 1961 року. Дістала народну назву на честь ініціатора – міністра фінансів СРСР Валентина Павлова. Президент СРСР Михайло Горбачов підписав Указ про початок реформи ввечері 22 січня 1991 року. Термін обміну був дуже стислим – 23–25.01.1991 (з середи по п’ятницю), норма обміну на купюри зразка 1991 року обмежувалася сумою до 1000 крб. на людину, можливість обміну більших сум розглядали спецкомісії до кінця березня 1991 року. Сума готівковки, доступна для зняття в Ощадному банку СРСР, не перевищувала 500 крб на місяць на вкладника (з відміткою в паспорті).
2
Радянська (тепер російська) телепрограма новин, що почала виходити в ефір з 1 січня 1968 року о 21:00 за Московським часом на Центральному телебаченні СРСР.