А між тим за ґратами він дізнався дещо нове й незвичайне на тему всього Дніпровського гідрокаскаду. Ось би про що поговорити з Ярополком чи з іншими клубантами!.. Бо якщо все це правда… Тоді й Києву, і всій Україні можуть бути непереливки, ще й які!.. Вася носив у собі це знання довгі роки. Приїхавши до Києва – тільки й розмірковував, з ким би все це обговорити?!
А вони, бачте, комерцією займаються! Ну-ну…
А з мамою чи тіткою Фросею?.. Дві літні жінки, які багато років пропрацювали покоївками в санаторії, навряд чи зрозуміють його побоювання. А боятися там і справді є чого. А тут!..
В першій половині дня – комерція замість фантастики, у другій – Свято Великого Жовтня в компанії мами та її давньої подруги.
Ну що ж це таке, чесне слово, га?..
1993
Число звірини
Будинок по вул. Хорива, № 4, Київ,
квітень 1993 року
Цієї суботи Валерка прокинувся несподівано рано. Сонечко тільки-тільки виповзало з-за обрію. Гулі поруч не було, отож за звичкою він попрямував на кухню. Проходячи повз дитячу, зазирнув туди і посміхнувся: виявляється, маленька Аля і Гуля солодко спали, міцно обнявшись. «Ох, вже ця маленька завойовниця, знов не відпустила маму!» – подумав Валерка.
Зваривши в турці кави, він сів біля кухонного вікна й, попиваючи ароматний напій, задивився на витончену красуню – Андріївську церкву, що немов ширяла над пасмами ранкового туману, в якому потопав і весь Поділ з Флорівським монастирем, і навіть пагорб біля підніжжя церкви.
За деякий час на кухню вийшла розбуджена чудовими ароматами Гуля. Випивши горнятко кави, вона ласкаво обійняла і поцілувала чоловіка й знову пішла до спальні. Валерка ж з насолодою подумав: до чого ж добре, що у нього є кохана дружина і що у них підростає маленька донечка Алюся!.. Адже життя могло скластися зовсім інакше, якби у квітні 1989 року він не поїхав до Києва та ще й не затримався у Москві.
А почалося все з пізнього дзвінка…
Весь день в Ташкенті стояла виснажлива спека. Однак ближче до вечора раптом здійнявся вітер, потім почав сіятися дрібний дощик, який незабаром перейшов у затяжну зливу. О першій годині ночі він несподівано вщух, і Валерка вийшов на балкон, щоб перед сном насолодитися нічною прохолодою. Як раптом голосно і протяжно задзвонив телефон. Це був міжміський дзвінок, телефонували з Києва. Зв’язок був на рідкість відмінним. У слухавці лунав схвильований голос тітоньки Владислави:
– Валерко, миленький, до чого ж я рада чути тебе! Я б не стала турбувати вас в таку пізню годину, якби не надзвичайні обставини…
Річ у тім, що коли в 1986 році Валерка раптом виїхав до Ташкента, тітка-одеситка Владислава залишилася в Києві та влаштувалася на роботу в Подільський ЖЕК № 801 бухгалтером. А вже на початку наступного – 1987 року вона несподівано для всіх вискочила заміж за Василя Прокопченка – капітана частини внутрішніх військ, розташованої буквально на сусідній вулиці Лівера. І тепер вони щасливо жили-поживали в квартирі на вулиці Хорива.
– Доброї ночі, тітонько Владиславо! Що там таке страшне коїться? – поцікавився племінник.
– Поки все добре, сподіваюся, так і надалі буде! Але, як відомо, всі важливі події у нас починаються з чуток… Отож місяць тому заговорили про те, що начальник ЖЕКу Лапін хоче найближчим часом перевести старі подільські будівлі з житлового фонду в нежитловий. Отож я і вирішила приватизувати квартиру, доки не пізно, документи зібрала й відправила на оформлення, але боюся, що не встигну все довести до пуття, бо мого Василя несподівано переводять служити в Євпаторію. А я, як дружина капітана, поїду за чоловіком – як же він без мене?! І строки підтискають – тиждень нам на збори. Тому прошу когось із вас оперативно приїхати до Києва.
Валерка уважно вислухав тітку Владиславу, подякував і запевнив, що найближчим часом приїде для вирішення квартирного питання. Потім вони тепло попрощалися, і зв’язок перервався. Годинник показував другу ночі.
Вранці під час сніданку він повідомив батькам про нічну розмову з тіткою й заявив про бажання особисто поїхати до Києва.
– Ось тільки заяву напишу на відпустку й одразу поїду, – додав він.
Батько припинив гриміти каструлями на кухні та вибіг звідти з радісним виразом на обличчі:
– І я поїду! Тим паче мені вчора прийшло запрошення на зустріч випускників нашого дитбудинку, отож готовий відбути до Києва. Польоти в Москву, Тюмень і Мурманськ розпочнуться тільки через три тижні, отож встигну точно в належний термін.
Гелена Сергіївна в цей час збиралася на роботу. Уважно вислухавши чоловіка й сина, вона оголосила: