— Як добре ви спите не в своєму ліжку?
Над цим питанням Пітерові довелося замислитися. Він згадав дешеві готелі, у яких він і Беа зупинялися, коли брали участь в евангелістських з’їздах в інших містах. Згадав він квартири знайомих та їхні канапи, які перетворювались у щось на кшталт матраців. Або ж, заглиблюючись у давніші періоди свого життя, пригадав непростий вибір, коли доводилося вирішувати, чи лишити пальто на собі, щоб менше тремтіти від холоду, чи підкласти під голову замість подушки, щоб не лежати на голому бетоні.
— Я, мабуть... десь посередині, — відказав Пітер. — Якщо є ліжко і я в горизонтальному стані, гадаю, все гаразд.
— Ви дратівливий, доки не вип’єте вранці кави?
— Я не п’ю кави.
— А чай?
— Інколи.
— Інколи ви буваєте дратівливим?
— Мене не дуже легко розізлити.
Щира правда, і доказ цьому — реакція на ці допити. Пітер отримував задоволення від цих словесних спарингів, відчуваючи, що його скоріше випробовують, ніж оцінюють. Після церковних богослужінь, на яких від нього вимагалося виголошувати годинні промови, доки решта сиділи тихо, таке бліц-опитування збадьорювало. Він хотів цю роботу, страшенно хотів, але чи отримає він її — це було в Божій волі, і занепокоєністю, нечесними відповідями чи намаганням задобрити співрозмовників годі було чогось домогтися. Пітер буде самим собою і сподіватиметься, що цього виявиться досить.
— Як ви ставитеся до сандалій?
— А що? Мені доведеться їх носити?
— Можливо, — це сказав йому чоловік, узутий у дорогі туфлі з чорної шкіри, такі лискучі, що Пітерове обличчя відбивалося в них.
— Як ви почуваєтеся, якщо впродовж усього дня у вас не було доступу до соціальних медіа?
— Я не користуюся соціальними медіа. Принаймні, я так гадаю. Що саме ви маєте на увазі під «соціальними медіа»?
— Гаразд... — щоразу, як розмова ускладнювалася, його співрозмовники прагнули змінити її напрям. — Якого політика ви ненавидите найдужче?
— Я нікого не ненавиджу. І я не надто цікавлюся політикою.
— Дев’ята година вечора, раптом зникає світло. Що ви робитимете?
— Спробую полагодити несправність.
— А якщо вам не вдасться, як ви проведете цей час?
— Розмовлятиму з дружиною, якщо вона буде вдома.
— Як ви гадаєте, ваша дружина даватиме собі раду, якщо вдома якийсь час не буде вас?
— Вона дуже незалежна й тямуща жінка.
— А вас можна назвати незалежним і тямущим чоловіком?
— Сподіваюся, можна.
— Коли ви востаннє напивалися?
— Років сім чи вісім тому.
— Зараз вам хочеться напитися?
— Я б не відмовився від ще однієї склянки персикового соку.
— Із льодом?
— Так, дякую.
— Уявіть собі таку ситуацію, — запропонувала жінка. — Ви в чужому місті, і люди, в яких ви зупинилися, запрошують вас до ресторану. У ресторані, до якого вони вас привели, весело й приємно. Там є великий прозорий вольєр, у якому гарненькі білі каченята бігають довкола своєї матері-качки. Кожні кілька хвилин кухар хапає одне каченя й кидає його в чан із олією, що кипить. Каченя смажиться, а коли воно готове, його подають до столу. Усі щасливі й розслаблені. Ваші знайомі замовляють каченя й пропонують вам скуштувати. Вони кажуть, що це страшенно смачно. Що ви робитимете?
— А в меню є ще щось?
— Звісно, багато всіляких страв.
— У такому разі я замовлю щось інше.
— І ви зможете сидіти там і їсти?
— Це залежатиме передусім від того, що я взагалі роблю в товаристві цих людей.
— Що, якби вони вам не сподобалися?
— Я спробував би спрямувати розмову на ті речі, які мені не сподобалися, і чесно розповісти, що, на мою думку, неправильно.
— А конкретно каченята вас не турбують?
— Люди їдять усяких тварин. Вони ріжуть свиней, які значно розумніші за птахів.
— Отже, якщо тварина дурна, то вбивати її нормально?
— Я не різник. І не кухар. Я обрав інший шлях у житті. Якщо хочете, це вибір проти вбивства.
— Але що ж робити з каченятами?
— А що треба робити з каченятами?
— Хіба ви не відчували б потреби врятувати їх? Ви могли б подумати, наприклад, про те, щоб розбити скляний загін, щоб каченята змогли втекти?
— Спершу, може, й подумав би. Але цим я навряд чи допоміг би каченятам. Якби мене справді переслідувало побачене в тому ресторані, гадаю, я міг би присвятити своє життя перевихованню людей у тому суспільстві, щоб вони вбивали качок гуманніше. Але я радше присвятив би своє життя чомусь, що могло б переконати людей ставитися гуманніше одне до одного. Тому що люди страждають більше за качок.