Почулися шарудіння, кректання, хекання й бубоніння — звуки, характерні під час тяжкої фізичної праці.
Пітер розплющив очі, але обернутися на голоси не міг: так його нудило. Стелю й стіни наче судомило, а світло стрибало, як іграшка йо-йо. Здавалося, твердий каркас кімнати став еластичним, стіни здіймалися хвилями, а стеля вертілася довкола. Щоб позбутися марева, він заплющив очі, але стало тільки гірше, бо судоми почалися всередині його черепної коробки: очні яблука ніби хтось надував, як повітряні кульки, а вся кашкувата рідина з-під його обличчя мовби ось-ось мала випорснути крізь ніздрі. Пітерові здалося, що він відчуває, як мозок його виповнюються — або ж, навпаки, висушується — якоюсь огидною їдкою рідиною.
Десь поряд, у каюті, далі чулися кректання й звуки якоїсь метушні разом із ідіотським сміхом.
— Знаєте, це доволі весело, — зауважив насмішкувато тверезий голос, що помітно відрізнявся від двох інших, — спостерігати, як ви, хлопці, тут катуляєтеся підлогою, наче два жуки, обприскані отрутою.
— Агов! Це ж нечесно! Бісова система мала розбудити нас усіх одночасно. Отоді ми й побачили б, хто чого вартий.
— Ну... — знову самовдоволений голос. — Гадаю, комусь треба було прокинутися першим. Приготувати кави, перевірити, чи все працює як належить.
— То йди й перевіряй, Туско! Залиши нас із Бі-Джи з’ясовувати між собою, хто посяде почесне друге місце.
— Як скажете.
Кроки. Прочинилися двері.
— Гадаєте, усамітнилися? Мрійте, мрійте, хлоп’ята. Я прекрасно можу бачити на камерах спостереження, як ви тут вовтузитеся. Усміхніться!
Двері, клацнувши, зачинилися.
— Думає, що в нього з дупи сонце сяє, — пробурмотів голос із підлоги.
— Бо ти постійно її лижеш, старий.
Пітер лежав нерухомо, збираючись на силі. Підсвідомо він розумів, що його тіло повернеться до свого нормального стану свого часу і що, намагаючись примусити його функціонувати раніше, нічого не досягнеш, якщо тільки тобі не хочеться позмагатися з кимось. Двоє чоловіків на підлозі далі кректали, хихотіли й намагалися зіпнутися на рівні, демонструючи зневагу до хімічних препаратів, які дали їм змогу пережити «стрибок».
— Перший ти встанеш чи я?
— Та я вже стою, братухо... во, диви!
— Ох і свистиш, старий! Це називається не «стоїш», а «спираєшся». Ну ж бо, відпусти лавку.
Звук падіння тіла на підлогу, знову регіт.
— Зараз подивимося на тебе, братухо. Спробуй-но краще...
— Запросто.
Звук падіння ще одного тіла на підлогу, істеричний млявий сміх.
— Я вже й забув, як після цього кепсько, старий.
— Пусте, декілька бляшанок коки все поправлять.
— То дурня, старий. От коксу б нюхнути — і все нормальок.
— Ти тупіший, ніж я думав, якщо тобі мало і хочеться ще догнатися.
— Я просто міцніший за тебе, братухо, просто я міцніший.
Так воно й тривало. Двоє чоловіків шпигали один одного словами, бравували на вітер, вичікуючи на час, коли обидва змогли стояти на ногах. Копирсаючись у поліетиленових мішках, вони кректали й пихтіли, кепкували один з одного через одяг, потім узулися й стали ходити туди-сюди, випробовуючи свою здатність пересуватися на ногах. Пітер лежав у своїй колисці, дихаючи неглибоко й чекаючи, коли кімната припинить рухатися. Урешті-решт стеля заспокоїлася.
— Йоу, братухо!
Велике обличчя замаячіло перед його очима. На якусь мить Пітер подумав, що воно не людське. Здавалося, голова кріпиться до шиї перевертом: брови на підборідді, а борода стримить угору. Але ні: лице належало людині, без сумніву, людині, просто було дуже не схоже на Пітерове. Темно-коричнева шкіра, безформний ніс, гарні карі очі, трохи почервонілі. М’язами, що на шиї, можна було б піднімати й опускати ліфт у багатоповерхівці. А схожі на брови жмутики волосся на підборідді виявилися бородою. Не великою, кошлатою, а однією з тих мистецьки різьблених борідок, останнього крику моди, які вам вистрижуть у дорогих перукарнях. Багато років тому вона, мабуть, мала вигляд чіткої лінії, наведеної чорним фломастером, але чоловік дійшов уже середніх літ, і борідка стала клочкуватою, поцяткованою сивиною. На голові ж, яка лисіла дедалі сильніше, зосталося лише кілька кучерявих ковтяхів.
— Радий знайомству, — прокавкав Пітер. — Я Пітер.
— Бі-Джи, братухо, — відповів темношкірий чоловік, простягаючи руку. — Витягнути тебе звідси?
— Я... я, мабуть, ще трошки полежу.
— Не затримуйся надовго, братухо, — сказав Бі-Джи, вишкірившись білосніжною посмішкою. — А то понакладають тут собі в штани, а корабель наш маленький.