Пітер усміхнувся, не впевнений, чи новий знайомий казав це як пересторогу щодо того, що може статися, чи як спостереження того, що вже сталося. Віскозний сповиток, у якому він лежав у своєму ліжку-колисці, здавався вогким і тяжким, але таким він здавався ще тоді, коли жінка в халаті обмотувала ним Пітера.
Перед очима загойдалося ще одне обличчя. Воно було засмагле, належало білому чоловікові років п’ятдесяти, із сивим рідкуватим волоссям, підстриженим армійським йоржиком. Очі налиті кров’ю, як і в Бі-Джи, але блакитні й сповнені спогадів про безрадісне дитинство, тяжке розлучення й круті повороти на роботі.
— Северин, — промовив він.
— Га?
— Арті Северин. Треба вас звідсіля витягнути, друзяко. Що швидше почнете пити, то швидше знову відчуєте себе людиною.
Бі-Джи та Северин вийняли Пітера з колиски так, наче діставали з упаковання щойно куплене приладдя: не надто ніжно, але досить обережно, щоб чогось не відірвати й не пошкодити. Ледве ноги Пітера торкнулися підлоги, як чоловіки понесли його з кімнати коротким коридором до ванної. Там вони зняли з його стегон пов’язку з тонкої тканини, яку він мав на собі протягом останнього місяця, обприскали його блакитною піною й обтерли паперовими рушниками. Великий прозорий поліетиленовий мішок для сміття наполовину заповнився блакитно-коричневою гидотою ще до того, як вони скінчили.
— Тут є душ? — запитав Пітер, коли процедуру було завершено, а він досі почувався липким. — Я маю на увазі з водою?
— Вода — це золото, братухо, — відказав Бі-Джи. — Кожна крапля, яку ми маємо, потрапляє сюди, — він постукав пальцем по своїй горлянці. — Там від неї користі жодної. — Він кивнув у бік стіни, зовнішньої оболонки зорельота, що відокремлювала їх від неосяжної безповітряної порожнечі, в якій вони зависли.
— Пробачте, — сказав Пітер. — Я не подумав.
— Тато не страшно, — відповів Бі-Джи. — Усі ми мусимо пройти кривою досвіду. Я ж то вже вдруге подорожую. Першого разу ні хріна не знав.
— На Оазі ви матимете стільки води, скільки захочете, — промовив Северин. — А просто зараз вам краще трохи попити.
Пітер узяв простягнуту йому пластикову пляшку з пиптиком, що надягався й знімався, і добряче ковтнув, а потім, через десять секунд, знепритомнів.
Пітер відновлювався від «стрибка» довше, ніж йому хотілося б. Він бажав би вразити інших і зірватися на рівні, немов боксер, якого приголомшено ударом, але який уже за мить готовий битися знову. Утім, інші швидко струснули зі себе наслідки «стрибка» й узялися до роботи, до якої вони там мали братися, тимчасом як Пітер безпорадно вилежувався в койці, коли-не-коли збираючись на силі, щоб ковтнути води. Перед відльотом його попереджали, що він почуватиметься так, наче його розібрали на частини, а потім зібрали докупи знову. З точки зору науки це було не зовсім точне пояснення природи «стрибка», але саме так він і почувався.
Минав вечір... ба ні, ці слова не мали тут жодного сенсу, адже ж так? Тут не було таких понять, як вечір, ранок чи ніч. Пітер лежав у темній кімнатці, куди Бі-Джи та Северин скинули його, після того як привели до ладу, час від часу виборсувався з-під паморочливої сонноти й позирав на годинник. Числа були тільки символами. Справжнього часу не буде доти, доки він не ступить ногами на землю і доки не буде сонця, що сходитиме й сідатиме.
Щойно вони дістануться Оази, у нього з’явиться можливість надіслати Беатріс повідомлення. «Я писатиму тобі кожного дня, — обіцяв Пітер. — Кожного-кожнісінького, якщо буде на те воля Божа». Він намагався вгадати, що в цю мить вона робить, у що вдягнена, чи зашпилила волосся, чи розпустила по плечах. Ось для чого йому годинник, зрозумів Пітер: дізнатися щось корисне про своє становище було годі, натомість можна було уявляти дружину в тій самій реальності, що й він сам.
Пітер знову поглянув на годинник. В Англії була друга година сорок три хвилини ночі. Беатріс міцно спатиме, вивернувшись, простягнеться на Пітеровій частині ліжка Джошуа, користаючись із нагоди. Вивернеться, звісно, Джошуа, не Беатріс. Вона лежатиме на своїй, лівій, частині, одну руку звісивши з краю ліжка, другу закинувши за голову так, що лікоть її прикриває вухо, а пальці так близько до Пітерової подушки, що він міг би поцілувати їх зі свого місця. Певна річ, не з теперішнього свого місця.
А може, Беатріс не спала. Можливо, вона непокоїлася за нього. Минув місяць відтоді, як вони востаннє розмовляли, а вони звикли спілкуватися щодня.