Туска, пілот, сидів на обертовому кріслі, відвернувшись від моніторів, і розглядав невеличке пластикове горня, яке підніс собі аж до обличчя. Він був у шортах, а на ногах, голих і волохатих, які недбало закинув одна на одну, мав тенісні туфлі без шкарпеток.
— Ласкаво просимо назад, до світу живих, — промовив він, опускаючи горня на своє огрядне черево. — Добре спалося?
— Я не знаю, чи це був справжній сон, — відказав Пітер. — Радше очікування, коли знову відчуєш себе людиною.
— Це потребує трохи часу, — погодився Туска і знову підніс посудину з локшиною до обличчя.
У цього чоловіка була борода мишастого кольору, і, очевидно, він добре знався на тому, як доправляти мастку їжу до рота повз небезпеки, що чаїлися в густих заростях на обличчі. Навертівши трохи локшини на виделку, він стулив довкола неї свої чітко окреслені червоні губи.
— Ось, тримайте ваше, Пітере, — сказав Северин. — Я вже зірвав фольгу.
— Щиро дякую, — відповів Пітер, сідаючи за чорний пластиковий стіл, за яким Бі-Джи й Северин уже наминали локшину, орудуючи пластиковими виделками у своїх горнятах. Три невідкорковані бляшанки кока-коли стояли напоготові. Пітер заплющив очі й промовив безгучно молитву подяки за їжу, яку він збирався спожити.
— Ти ж християнин, правда? — запитав Бі-Джи.
— Правда, — відказав Пітер.
Локшину з тушкованим м’ясом було розігріто в мікрохвильовій печі нерівномірно: частина була така гаряча, що аж обпікала, а частина ще хрускотіла льодком. Пітер перемішав усе, щоб досягти компромісно теплої температури.
— Колись, давно-давно, я був у «Нації ісламу»[4], — сказав Бі-Джи. — Вони допомогли, коли мені було важко. Але, старий, з тим стільки мороки! Цього не можна, того не можна! — Бі-Джи розчахнув свій чималий рот, завантажив туди цілу виделку звивистої страви, пережував тричі й проковтнув. — Ще треба було ненавидіти євреїв і білих. Вони тобі чешуть, що то не примусово, і всяку таку дурню. Але всім усе зрозуміло, старий. Усім усе зрозуміло. — Ще одна здоровенна порція локшини пішла до рота. — Я сам вирішую, кого мені ненавидіти, січеш, що кажу? Хто мене задовбує, тих я й ненавидітиму. І вони можуть бути білі, чорні, хоч аквамари-и-инові, старий! Мені то по барабану.
— Гадаю, це означає й те, — промовив Пітер, — що кого любити — це теж ваш власний вибір.
— Збіса правильно. Біла луцька, чорна луцька — усі гарні.
Туска чмихнув.
— Я певен, ти справив прекрасне враження на нашого панотця. — Він закінчив їсти й зараз витирав обличчя й бороду вологою серветкою.
— Мене не так легко обурити, — відказав Пітер. — Принаймні, не словами, це точно. У нашому світі достатньо всіляких способів висловити свою думку.
— Але ми зараз не в нашому світі, — із похмурою посмішкою відказав Северин.
Він відкоркував бляшанку кока-коли, і пінистий струмінь коричневої рідини вдарив аж до стелі.
— Го-о-осподи Боже! — вигукнув Туска, ледве не впавши зі свого крісла.
Бі-Джи тільки посміхнувся.
— Я все приберу, я все приберу, — заметушився Северин, вихоплюючи з дозатора оберемок паперових рушників.
Пітер допоміг йому витерти липку рідину зі стільниці.
— Кожного бісового разу одне й те саме, — бурмотів Северин, просякуючи собі груди, передпліччя, стілець і морозильник, звідки було вийнято кока-колу. Потім зігнувся, щоб витерти підлогу, килим, який, на щастя, і так був коричневий.
— Скільки разів ви вже літали на Оазу? — запитав Пітер.
— Три. І щоразу присягався, що не повернуся.
— Чому ж?
— Оаза позбавляє розуму.
Бі-Джи чмихнув:
— Ти й так уже несповна розуму, братухо.
— Містер Северин і містер Ґрехем обидва вкрай неврівноважені особистості, Пітере, — врочисто, наче суддя, виголосив Туска. — Я знаю їх багато років. Оаза — це найкраще місце для таких, як вони. Там вони при роботі. — Він жбурнув своє порожнє горня з-під локшини у відро для сміття. — До того ж вони справжні знавці своєї справи. Найкращі. Ось чому АМІК витрачає на них гроші.
4
Афроамериканська релігійна і націоналістична організація у США з націоналістичною та расистською ідеологією.