Пітер розсміявся, але сміх його перейшов у схлипування. Він поклав руку собі на груди, приблизно туди, де був чорнильний хрест, тепер уже зовсім не помітний. Тканина була липкою і холодною на дотик. Він виливав те бридке пійло, яким частував його Тартальйоне, на підборіддя й на груди, вдаючи, ніби п’є. Тут, у чистому кондиціонованому повітрі, від солодкавого смороду браги забивало дух.
— Ти привезла Тартальйоне? — запитав Пітер.
— Тартальйоне? — до голосу Ґрейнджер додалися приглушені вигуки здивування, що пролунали звідкілясь із другого кінця палати: Ґрейнджер і Пітер були не самі.
— Ти його не бачила? — запитав Пітер.
— А він там був?
— Так, він там був. Він там живе. У руїнах. Він не при своєму розумі. Напевно, його треба відіслати додому.
— Додому? Отакої! — Голос Ґрейнджер звучав гірко. — Хто б міг подумати!
Жінка зникла з Пітерового поля зору і зробила — він не побачив, що саме, — якийсь різкий або навіть несамовитий рух. Почувся дзенькіт.
— Із тобою все гаразд, Ґрейнджер? — почувся чоловічий голос, частково співчутливий, частково застережливий.
Лікар-новозеландець. Остін.
— Не чіпайте мене, — відказала Ґрейнджер. — Зі мною все гаразд. Усе просто пречудово.
Пітер раптом усвідомив, що сморід алкоголю, який він відчував, ішов не тільки від його одягу. У повітрі витав іще один різкий запах, запах спирту, який міг з’явитися від розірваного пакета хірургічних серветок, а міг і від кількох порцій віскі. Віскі, випитого Александрою Ґрейнджер.
— А може, Тартальйоне щасливий там, де він зараз, — почувся ще один голос, цього разу жіночий, — Флорес, медсестри.
Вона говорила спокійно, наче зверталася до дитини, яка побачила кота на дереві й наївно наполягає, щоб хтось заліз і врятував його.
— О, так, я впевнена, щасливий як слон, — із сарказмом відбрила Ґрейнджер так стрімко, що Пітер уже не сумнівався: вона напідпитку. — Щасливий як ніхто на світі. Егей, як вам це подобається — «як ніхто на світі»? Нічогенький дотеп, еге ж? Чи, може, не дотеп... Може, іронія? Ти як би це назвав, Пітере?
— Може, краще дамо пацієнтові трохи отямитися? — порадив Остін.
Ґрейнджер не звернула на нього уваги.
— Тартальйоне був щирим італійцем — хтось із вас знав про це? Я маю на увазі, справжнім. Він виріс в Онтаріо, але народився... я забула... він розповідав мені колись, як називається те місце...
— Напевно, це не дуже стосується того, що ми робимо тут зараз? — зауважив Остін.
Голос його, хоча й чоловічий, набув трохи плаксивих ноток. Він не звик мати справу з нерозважливими колегами.
— Звісно, звісно, — відказала Ґрейнджер. — Ми всі тут нізвідки, я забула, даруйте мені. Ми довбаний Іноземний легіон, як каже Туска. Та й, зрештою, хто ж захоче додому? Хто захоче додому, коли там усе так хріново, а тут усе так фантастично? Це ж треба бути божевільним, правда?
— Не треба, Ґрейнджер, — застерегла її Флорес.
— Заспокойся, — сказав Остін.
Ґрейнджер почала хлипати.
— Люди, та ви ж зовсім не люди. Ви не люди, трясця вашій матері!
— У цьому зовсім немає потреби, — сказала Флорес.
— Та що ти знаєш про потреби? — закричала Ґрейнджер, уже в істериці. — Забери від мене свої срані лапи!
— Ніхто тебе не чіпає, ніхто тебе не чіпає, — спробував заспокоїти її Остін.
Знову з гуркотом щось перекинулося — мабуть, металевий стояк для крапельниці.
— Де мій татко? — заскімлила Ґрейнджер, вивалюючись із палати. — Я хочу до татка.
Коли двері загримнулись, у палаті запала тиша. Пітер навіть не був упевнений, що Остін іще тут, але Флорес, здавалося, досі метушилася десь поряд, поза Пітеровим полем зору. Шия йому закостеніла, а в голові стугоніло від болю. Рідина неквапливо перетікала з пакета Пітерові у вену. Коли вона викрапала вся, пакет обвис і зморщився, як презерватив, і Пітер запитав, чи йому можна йти.
— Доктор Остін хотів щось обговорити з вами, — відказала Флорес, виймаючи катетер із його вени. — Він має ось-ось повернутися.
— Може, пізніше, — сказав Пітер. — Зараз мені дуже треба йти, справді.
— Краще буде, якщо ви залишитеся.
Пітер зігнув-розігнув пальці. З крихітного проколу, де щойно був катетер, витекло трохи яскраво-червоної крові.
— Можете заклеїти мені це лейкопластирем?
— Так, звісно, — відказала Флорес, порпаючись у шухляді. — Доктор Остін сказав, що ви маєте... е-е... неабияк зацікавитися. Він хоче побалакати про ще одного пацієнта.