— Про кого ж це?
Пітерові кортіло щонайшвидше забратися звідси; він миттю мусить написати Беа. Йому належало написати їй давним-давно, замість того щоб у мелодраматичному чаді їхати бозна-куди.
— Не можу сказати, — відповіла Флорес, насупивши своє мавпяче чоло. — Якби ви просто зачекали...
— Вибачте, — відказав Пітер. — Я повернуся, обіцяю.
Промовляючи це, він знав, що може не дотримати свого слова, але бажаного домігся: Флорес відступила, і Пітер вийшов із палати.
Не маючи жодних інших свідчень зазнаних ним страждань, окрім невеличкого шматочка вати, приклеєного до зап’ястка, Пітер ішов до свого номера, нетвердо тримаючись на ногах, однак таки живий. Багато аміківців, яких він перестрівав у коридорах, скоса поглядали на його жалюгідну постать. За кілька метрів до своєї кімнати Пітер зустрів Вернера.
— Привіт, — сказав той і, проходячи повз, підняв угору два товсті пальці.
Цей жест міг означати будь-що: може, Вернер був надто ледачий, щоб тиснути руку, можливо, недбалим рухом відтворював символ миру або несамохіть наслідував християнське благословення. Найпевніше ж, рух цей означав лише те, що Вернер був сповнений рішучості й надалі працювати над своїми інженерними, чи гідравлічними, чи якими там іще завданнями, не переймаючись диваками, які мали вкрай нещасний вигляд.
«Нехай і тебе поблагословить Господь, друзяко!» — захотілося гукнути Пітерові у спину китайцеві. Але це було б глузуванням. Такого допускати не можна, навіть думка про це гріховна й ганебна. Треба триматися за свою щирість. Це все, що лишилося Пітерові. У нього в душі не має бути жовчі, а на язиці — шпичок. Треба любити всіх без винятку, бажати всім добра, навіть такому скаженому псові, як Тартальйоне, навіть такому нікчемі, як Вернер: це був священний обов’язок Пітера як християнина і його єдиний порятунок як особистості. Відчиняючи двері свого номера, чоловік наставляв себе викинути із серця всю неприязнь до китайця. Вернер був бідолашним ягням, цінним в очах Божих, непривабливим занудою, який нічого з цим не міг удіяти, дивакуватим сиротою, який виріс таким собі пристосуванцем, здатним виживати за будь-яких умов. «Усі ми пристосуванці, спроможні вижити за будь-яких умов», — нагадав собі Пітер. Нам бракує критично важливого, та ми не зважаємо і наполегливо пробиваємося вперед, похапцем ховаючи свої рани, маскуючи власне невміння, блефом прикриваючи особисті слабкості. Ніхто — а тим паче пастор — не повинен забувати про цю істину. Хай що б він не зробив, як низько не впав, Пітер мусить повсякчас вірити, що всі чоловіки — його брати.
І всі жінки.
І всі 
.
Дорога Беа , — написав Пітер. — Хай що б я не написав, але те, що сталося з Джошуа, однаково лишиться жахливою несправедливістю. Це був такий чарівний, такий прекрасний кіт, і мені настільки боляче думати про те, що його більше немає, і про те, як він помер. Це жах, коли нам так жорстоко нагадують, що християни не мають імунітету проти зла, яке чинять лихі люди. Віра у Христа дає дивовижне благословення й провадить до усмішок долі, і ми з тобою неодноразово спостерігали це, але світ зостається небезпечним місцем, а ми зостаємося — тільки через те, що ми люди — вразливими до тих жахіть, які люди ж самі й спричиняють.
Я теж серджуся. Не на Бога, а на тих хворих виродків, які знущалися із Джошуа. Я мав би любити їх, та мені хочеться їх убити, хоч це й не поверне улюбленця. Мені потрібен час, щоб розібратися зі своїми внутрішніми почуттями, і, я впевнений, тобі він теж потрібний. Я не казатиму тобі пробачити цим дітям, тому що я сам не можу їм пробачити. Лише Ісус здатен був на такий вияв любові. Я скажу тільки, що також завдавав багатьом великого горя, і мені було пробачено. Одного разу я пограбував будинок, у спальні якого лежали коробки з ліками для хворих на рак, цілі стоси коробок. Я знав, що це ліки для хворих на рак, тому що порпався в них, шукаючи щось для себе. Я вкрав коробку морфію, а решту так і лишив розкиданими на підлозі. Згодом я часто думав, що мали відчувати ті люди, коли повернулися додому з лікарні чи де вони були того дня. Я кажу не про морфій — сподіваюся, вони змогли досить швидко його чимось замінити. Я маю на увазі те, що їм довелося зазнати пограбування на додаток до всього того, через що вони проходили, що грабіжник не виявив милосердя, не зглянувся на їхні й без того нестерпні обставини. Діти, що замордували Джошуа, те саме зробили з нами. Що ще я можу сказати? Я не Ісус.
Але я досі твій чоловік. Ми багато через що пройшли разом із тобою. Не лише як подружжя християн, а й як дві істоти, що довірилися одне одному. Коли думаю про цю прірву, що утворилася між нами, я не знаходжу собі місця від горя. Молю, прийми мою любов. У проповідях я інколи розповідав, що в тій лікарняній палаті, де ми вперше зустрілися, мене зачарувало сяйво Христове, яке йшло від тебе. Я вірив у це тоді, але зараз я не такий упевнений. Можливо, прагнучи прикрасити свою проповідь, я недооцінив тебе. Це було твоє світло, твій дивовижний сяючий дух, що перебував би в тобі, коли б ти навіть і не була християнкою, дух, завдяки якому ти лишатимешся особливою, навіть якщо й надалі відкидатимеш Бога. Я кохаю тебе і жадаю, незалежно від того, віриш ти в Бога чи ні. Мені бракує тебе. Не покидай мене.