«Я повернуся», — пообіцяв Пітер Флорес, аби лише та відчепилася, аби випустила його з палати, але тепер, коли в нього з’явилася можливість подумати про це, він вирішив, що обіцянка є обіцянка і її треба виконувати. Ґрейнджер пішла, листа до Беа надіслано. Треба дізнатися, що там від нього хоче доктор Остін.
Ставши під душ, Пітер заходився шкребти свою запаршивілу голову. Вода, що крутилася виром біля його ніг і з булькотом входила до зливного отвору, була бурувата, як чай. Мабуть, за свої два візити до аміківського лазарету Пітер наніс у їхнє стерильне середовище більше мікробів, ніж їм траплялося за всі попередні роки. Дивно, що, перш ніж погоджуватися лікувати Пітера, вони не вкинули його для дезінфекції в якийсь чан завбільшки з ванну, в якій Тартальйоне зберігав свою бражку.
Помившись, Пітер ретельно витерся. Ранка від катетера вже затягнулася. Різноманітні подряпини, які він отримав ще раніше, уже вкрилися кіркою. Рана від укусу на руці гоїлася справно, на нозі трохи пекла і, здавалося, дещо набрякла, але якщо стане гірше, курс антибіотиків швидко все виправить. Він наново наклав пов’язки й одягнув джинси й футболку. Дишдаша його так просмерділася шмурдяком Тартальйоне, що Пітер думав було її викинути, але натомість таки запхав до пральної машини. Напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?» разом із дописаним «ВИ ПРОПОНУЄТЕ СВОЇ ПОСЛУГИ, ПАНІ?» був на місці. Пітер майже очікував, що його вже стер якийсь непроханий гість, якийсь інженер чи електрик із багатьма обов’язками, один із яких полягає в тому, щоб перевіряти щодня всі номери, чи немає там нічого, що ображало б аміківські ідеали. Його вже було нічим здивувати.
— Радий вас бачити, — промовив Остін, очевидно схвально оглядаючи Пітера, вбраного у звичайний одяг. — Вигляд у вас значно кращий.
— Я певен, що і пахну теж значно краще, — відказав Пітер. — Вибачте, що засмердів вам усю операційну.
— Що ж удієш, — усміхнувся лікар. — Алкоголь — це зло.
Здавалося, він ось-ось згадає про непрофесійну поведінку підпилої Ґрейнджер.
— Ви трохи тягнете ногу, — зауважив Остін, коли вони вийшли з дверей і попрямували до його кабінету. — Як ваші рани?
— Із ними все добре. Просто я відвик носити одяг — такий одяг, тобто.
Остін нещиро всміхнувся, певна річ, коригуючи свою професійну оцінку того, як Пітер почувається.
— Атож, мені й самому іноді хочеться прийти на роботу голяка, — пожартував він. — Але це бажання минає.
Пітер усміхнувся у відповідь. Пасторське чуття, подібне до того, що розповіло йому про безутішний смуток Номера Один, раптовим спалахом осяяло його знову: цей лікар, цей новозеландець із грубуватою чоловічою вродою, цей чоловік на ім’я Остін ніколи ні з ким не мав сексу.
— Я хочу вам подякувати, — промовив Остін, — за те, що ви не злегковажили нашою розмовою.
— Якою розмовою?
— Про здоров’я тубільців. Про те, щоб вони прийшли до нас на огляд і ми змогли б визначити, від чого вони помирають. Ви очевидно донесли до них звістку. — Остін знову усміхнувся через ненавмисний натяк на проповідництво, що прозвучав у цій фразі. — Урешті-решт один із них прийшов до нас.
Урешті-решт. Пітер подумав про відстань між аміківською базою і поселенням 
, про те, скільки часу треба було, щоб проїхати її на машині, і скільки часу треба, щоб пройти її пішки.
— Боже ж ти мій! — вразився він. — Це ж так далеко.
— Ні-ні, — заспокоїв його Остін. — Пам’ятаєте Конвея? Вашого доброго самаритянина. Він, схоже, лишився невдоволений сигналом від тієї штукенції, яку встановив у вашій церкві. Тож Конвей поїхав туди знову, і — треба ж такому статися! — знову повернувся разом із пасажиром. Із вашим... другом, наскільки я розумію.
— Другом?
Остін простягнув руку в напрямку коридору.
— Ходімо зі мною. Він у відділенні інтенсивної терапії.
Від цього словосполучення у Пітера наче щось обірвалося всередині. Він вийшов за Остіном із кабінету і пройшов коридором кілька кроків до дверей із написом «ВІТ».
У чистенькій палаті на дванадцять ліжок лежав тільки один хворий. Високі стояки для крапельниць, чиї алюмінієві ніжки досі було вкрито прозорими поліетиленовими обгортками, стояли, новенькі і блискучі, наче вартові, біля кожного порожнього ліжка. Єдиний пацієнт не був під’єднаний ні до крапельниці, ні до якогось іншого медичного обладнання. Він сидів прямо, спершись спиною на подушки, до поясу накритий чистим білим простирадлом. На його безлицій, безволосій, схожій на ядро волоського горіха голові не було каптура. На тлі величезного прямокутника матраца, розрахованого на здоровенні тіла американців, таких як Бі-Джи, маленька фігурка хворого здавалася жалюгідною. Замість балахона й рукавиць на ньому була тоненька бавовняна лікарняна сорочка блідого сіро-зеленого, наче перезріла броколі, кольору, який у Пітера асоціювався з Обожнювачем Ісуса Номер Двадцять Три, що, звісно ж, не означало, що перед ним був саме Номер Двадцять Три. Зі страшенним соромом, ледве не панікуючи, Пітер усвідомив, що не має жодної змоги дізнатися, хто це. Він бачив тільки, що права рука