«Беа. я[88] кохаю тебе, — написав Пітер, — і дуже хвилююся за тебе».
Варто було витрачати аміківських п’ять тисяч доларів на те, щоб відправити крізь космос ці дев’ять безсилих коротких слів? Пітер завагався лише на мить, а потім натиснув «Надіслати». Слова тремтіли на екрані дві, три, чотири хвилини, і він уже злякався, що десь у цій будівлі якийсь робітник, втомлений наприкінці своєї зміни, оцінює Пітерові почуття і забраковує його лист, адже ним прогрішив проти аміківських ідеалів, намагаючись нашкодити великій місії. Він сидів, уп’явшись очима в екран, а на чолі виступав піт. Він помітив хибодрук — крапку замість коми, але було запізно. Пітер сягнув рукою, щоб його виправити, але слова вже зникли.
«СХВАЛЕНО. НАДІСЛАНО», — підморгнувши, повідомив йому екран.
Хвала Господу за це.
Надворі прогримів грім.
Пітер молився.
У житті кожного християнина настає мить, коли йому чи їй треба точно знати, за яких умов Бог забажає зцілити хворого. Пітер зараз ступив на цей шлях. Донині йому, як і кожному члену його громади в Англії, сяк-так вистачало мішанини з віри, медицини та здорового глузду: не порушуй правил дорожнього руху, таблетки вживай згідно з інструкцією, ошпарену руку змочи холодною водою, видаляти кісту йди до хірурга, май на увазі, що діабетик-християнин потребує інсуліну так само, як і діабетик-атеїст, сприймай серцевий напад як попередження, пам’ятай, що всі люди помруть, але пам’ятай і те, що Бог милосердний і може вихопити твоє життя з пащеки смерті, якщо... якщо що? Якщо що?
За кілька сотень метрів від нього на металевому лікарняному ліжку лежала Номер П’ять, така маленька і така безпомічна в цьому величезному порожньому приміщенні, що називалося «палата інтенсивної терапії». Аміківські лікарі нічим не могли їй зарадити, не могли спинити гниття її тіла. Ампутувати руку — це наче відрізати від яблука зігнилу частину, це лише чистка плоду перед його смертю.
Але Бог... Бог може... що Бог може? Бог може зцілити рак, як це було неодноразово доведено. Пухлини, яких уже не можна було позбутися хірургічним втручанням, дивовижним чином зменшувалися лише силою молитви. Смертні вироки відкладалися на роки, і хоча Пітер не схвалював усіляких шарлатанів, які буцімто лікували вірою, та він бачив людей, які прокинулися після, здавалося б, смертельних ком, бачив, як виживали безнадійно недоношені немовлята, бачив навіть жінку, яка прозріла. Але чому Бог робить це для одних християн, а для інших — ні? Це важливе питання було надто простим для богословів, щоб вони переймалися ним на своїх синодах. Але яка ж на нього відповідь? Наскільки Господь змушений поважати закони біології, дозволяючи ламатися кісткам, крихким без кальцію, гинути від цирозу отруєній печінці, виливатися кров’ю пошкодженим артеріям? І якщо закони біології на Оазі стверджували, що 
не можуть вилікуватися, що немає навіть ніякого механізму загоєння ран, то чи був сенс звертатися до Бога по допомогу?
«Любий Боже, будь ласка, нехай Номер П’ять не помре».
Це була дуже дитяча молитва — так молитися могло п’ятирічне маля.
Але, може, така молитва і є найкращою?
За гуркотом грому в небі та шумом тривог у Пітеровій голові йому було нелегко почути стукіт у двері й зрозуміти, що це таке. Але зрештою він таки відчинив.
— Як ти почуваєшся? — запитала Ґрейнджер, одягнена для двору.
«Хріново, — ледве не відказав Пітер. — Дуже засмучений і хвилююся за мого друга».
— А фізично?
— Тобто — фізично?
— Поїдеш зі мною?
Голос жінки був рішучий і сповнений почуття власної гідності; вона вже цілком відновилася. Очі її були ясні, червоні обідки зникли; алкоголем від неї не пахло. Власне кажучи, вона була вродлива, вродливіша, ніж Пітерові здавалося раніше. Окрім звичної водійської хустини, вона мала на собі білу блузку з вільними рукавами, що ледь-ледь сягали ліктів, виставляючи напоказ сплетіння шрамів на її блідих передпліччях, немовби кажучи: «Приймайте мене такою, якою я є».
— Не можна залишати Тартальйоне там гнити, — промовила жінка. — Треба його забрати.
— Він не хоче повертатися назад, — відказав Пітер. — Він тут усіх глибоко зневажає.
— Він тільки так каже, — мовила Ґрейнджер, наїжачившись від нетерплячки. — Я його знаю. Ми з ним часто спілкувалися. Він по-справжньому цікава людина, дуже розумна й чарівлива. І товариська. Він там збожеволіє на самоті.