Через вісімнадцять хвилин на «постріл» прийшла відповідь від «Адміна».
Здоров. Перекинув твій запит аміківському керівництву. Зазвичай відповідь приходить за добу (навіть великим цяцям треба інколи спати), але я гадаю, що вони скажуть «так». Було б непогано з погляду дипломатії кинути кілька слів — мовляв, ти ще повернешся і закінчиш свою місію, але, слухай, не моя справа пояснювати тобі, як здобувати дружбу й прихильність впливових людей. За планом мій наступний політ мав бути не раніше ніж через місяць, але що за біда? Скористаюся нагодою і куплю собі нові кросівки, поїм морозива і стейків. Може, загляну в бордель! Жартую. Ти ж мене знаєш: я чесний, порядний колоніст. Будь напоготові, і я дам знати, коли час у дорогу. Оревуар, Туска.
Ледве дочитавши ці слова, Пітер схопився, перекинув стілець і вистрибнув на радощах у повітря, стиснувши кулаки, наче спортсмен, що здобув перемогу, попри всі невтішні прогнози. Він загорлав би «Алілуя!», якби не судома, що болем пройняла поранену ногу. Плачучи від болю, сміючись від полегшення, Пітер упав на підлогу, скрутившись у клубок, наче комаха, наче крадій, що зламав обидві ноги, наче чоловік, що тримав в обіймах не самого себе, а свою дружину.
«Дякую, — видихнув Пітер, — дякую...» Але кому він дякував? Він не знав. Знав тільки, що дякувати треба.
27
Лишайся там, де ти є
Його звали Пітер Лі, він був сином Джеймса Лі та Кейт Лі (дівоче прізвище Вулфолк), онуком Джорджа і Джун. Він народився в містечку Горнс-Міл у графстві Гартфордшир. Котів, яких він мав, звали так (від найпершого до останнього): Моккі, Сілкі, Клео, Сем, Тайтус і Джошуа. Коли Пітер повернеться додому, він знову візьме собі кота з притулку для тварин, якщо такі притулки ще існуватимуть на той час. Що ж до його дитини, вона або він матиме таке ім’я, яке захоче Беа. Або, якщо буде дівчинка, може, Пітер назве її Кейт. Вони обміркують це, коли настане час. Може, вони зачекають, доки дитина народиться, і подивляться на її вдачу. Особисті риси характеру проявляються в людини вже з першого дня життя.
Перед дзеркалом у своїй кімнаті, яка гнітила йому душу, Пітер стояв так рівно, як тільки-но міг, розглядаючи себе. Він бачив перед собою тридцятитрирічного англійця, дуже засмаглого, наче щойно з тривалої відпустки в Аліканте чи ще на якомусь середземноморському курорті. Але вигляд його не був здоровим. Підборіддя й ключиці турбували своїми різкими рисами, що загострилися через неналежне харчування. Для дишдаши Пітер був занадто худий, однак у західному вбранні він мав іще гірший вигляд. На обличчі було декілька невеликих шрамів — одні отримані ще під час його безпутного пияцького життя, інші свіжіші, окреслені тонкою кіркою. У його почервонілих очах зачаїлися страх і смуток. «Знаєш, що тебе приведе до ладу? — якось запитав Пітера один його кореш, такий самий безхатько, як і він, коли вони чекали під дощем, доки відчиниться нічліжка. — Дружина». Коли Пітер запитав його, звідки він це знає, чи не з власного, бува, досвіду, старий п’яничка лише засміявся й похитав сивою головою.
Тепер Пітер добре знав коридори аміківської бази, що колись здавалися йому заплутаним лабіринтом. Занадто добре. Так в’язень знає свою в’язницю. Плакати в рамках висіли на своїх місцях, уздовж Пітерового шляху через базу. Він ішов до стоянки, а засклені зображення позирали на нього невидющими очима: Рудольф Валентино, Клепальниця Роузі, песик у кошику з каченятами, гребці з картини Ренуара, що снідали, всміхаючись. Лорел і Гарді, що нерухомо завмерли, назавжди перервавши свої марні спроби побудувати хатину. А ще ті робітники-будівничі з тридцятих років двадцятого століття, що зависли над вулицями Нью-Йорка... вони залишаться там навічно, ніколи не закінчать свого обіду, ніколи не впадуть із балки, ніколи не постаріють.
Пітер відчинив останні двері, і назустріч йому війнуло запахом машинного мастила. Він хотів поїхати до Сі-2, попрощатися з 
, і це він хотів зробити сам, один, а не як привезений кимось пасажир. Пітер обвів очима стоянку, шукаючи чергового, сподіваючись, що це буде хтось, із ким він іще не знайомий, хто ще не знає про Пітера нічого, крім того, що він особливо важлива персона, місіонер, забаганки якого у межах розумного треба виконувати. Але озаддя схованої під капотом джипа людини, яка схилилася над двигуном, він упізнав. Чергувала знову Крейґ.