— Привіт, — промовив Пітер, уже знаючи, що ніяке красномовство йому тут не зарадить.
— Привіт, — відказала жінка, майже не звернувши на нього уваги, зайнята змащуванням двигуна.
Вони поговорили люб’язно і недовго. Навряд чи Пітер міг ображатися на Крейґ за відмову надати йому автомобіль, зважаючи на те, що сталося минулого разу. Колеги-аміківці, напевно, звинувачували її в тому, що дозволила пасторові — очевидно не при своєму розумі — поїхати в ніч на Курцберґовому катафалку, після чого Пітера довелося рятувати, а потім іще окремо тягнути машину на базу. Крейґ сяяла усмішкою, і вираз її обличчя нічим не відрізнявся від звичайного, але підтекст був зрозумілий: «Від тебе лише неприємності».
— За кілька годин поїдуть обмінювати ліки на їжу, — повідомила жінка, витираючи руки ганчіркою. — Чому б вам не поїхати з ними?
— Тому що це остання поїздка. Я хочу попрощатися з 
.
— Із ким попрощатися?
— З оазянами. З тубільцями.
«З потворами з Міста Потвор, жирна дурепо», — подумав Пітер.
Крейґ замислилася.
— І вам потрібен особистий автомобіль, щоб попрощатися?
Пітер розчаровано звісив голову.
— Якщо я приїду попідруч із аміківцями, може видатися, ніби я використовую їх... ну... як особисту охорону. Задля свого емоційного спокою, якщо ви розумієте, про що я.
Погляд Крейг, прямий, однак неуважний, підказав Пітерові, що ні, вона не розуміє.
— Може здатися, ніби я не хочу зустрітися з ними наодинці.
— Гаразд, — відказала Крейґ, ліниво чухаючи татуювання у формі змії.
Секунди спливали, і ставало зрозумілим, що її «гаразд» не означає: «У такому разі я видам вам машину», і не «Я розумію, чому це вас турбує»; воно означало: «Що ж, то й нехай».
— Крім того, — промовив Пітер, — я не впевнений, що Ґрейнджер захоче сьогодні їхати до поселення.
— А Ґрейнджер сьогодні й не поїде, — безтурботно відізвалася Крейґ і поглянула в роздрукований розклад. — Її не буде на роботі, — вона погортала сторінки, шукаючи ім’я Ґрейнджер, — в осяжному майбутньому, — зрештою підсумувала Крейг, знову зазирнувши у сьогоднішній розклад. — Поїдуть... Туска і Флорес.
Пітер поглянув поверх плеча жінки на всі ті змащені мастилом машини, якими він міг би поїхати звідси, якби тільки на заваді в нього не була Крейґ.
— Вам обирати, — посміхнулася жінка, і Пітер зрозумів, що іноді обирати ні з чого.
«Я бачу, як ти стоїш на березі величезного озера, — сказала йому Беа, коли Пітер востаннє тримав її у своїх обіймах. — Ніч, і на небі повно зірок».
А потім дружина розповіла йому, як їй уявилося, ніби Пітер проповідує великій кількості непомітних у темряві істот, які сидять у рибальських човниках, що гойдаються на озері. Напевно, вони обоє знали тоді, що це лише сон, що нічого такого насправді не трапиться.
Сьогодні був ще один звичайний оазяний день, сонячний і млявий; тубільці дрімали у своїх ліжках, або готували їжу для своїх чужопланетних гостей, або прали одяг, або були зі своїми дітьми, сподіваючись, що їхнє тіло залишиться неушкодженим до заходу сонця, коли вони знову загорнуться в кокон у своєму ліжку. Можливо, вони молилися.
Коротаючи час до години, на яку було призначено від’їзд, Пітер замислився, що взяти і чи брати щось узагалі до поселення. На столі, поряд із клубками шерстяних ниток, лежав стосик незакінчених книжечок. Пітер узяв найближчу, із переказом двадцять першого розділу «Об’явлення». Він скоротив кількість звуків «с» до чотирьох, «ч» до одного, й повилучав решту тяжких для оазян приголосних. Навряд чи можна було досягнути чогось кращого.
«І узрів я небо нове й нову землю, попередні бо небо та земля проминули. І почув я гримкий голос із неба, який кликав: Бог житиме з людьми! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними. І не буде вже смерти. Ані горя, ані крику, ані болю вже не буде! І мовив Той, Хто на троні: Гляди, нове все творю!»
Щоб уникнути пояснень, які могли б завести в нікуди, Пітер оминув Єрусалим, море, оселю, апостола Івана, наречену, чоловіка і ще дещо. Бог у його переробці більше не стирав сліз з очей — почасти тому, що ці слова були важкі на вимову, а частково й тому, що для Пітера досі, після всього цього часу, лишалося загадкою, чи є в