очі й чи плачуть вони. Він пригадав, як довго мучився, намагаючись якось замінити слово «істина». Скільки праці — і навіщо? Єдині слова, які лишилися в нього для , — це «вибачте» і «прощавайте».
— Чудова днина, — мовив Туска, і так воно й було.
Немовби щоб відзначити пам’ятну подію, природа готувала для них виставу. Два велетенські стовпи ще не впалого дощу, один зі сходу, другий із заходу, плинули назустріч один одному і вже поєдналися верхівками, утворюючи в небі блискотливу арку. До неї було ще далеко, не одна миля, мабуть, але видавалося, ніби їм належить проїхати під колосальним порталом, створеним лише з краплинок води.
— Мушу визнати, — сказав Туска, — видовисько на дев’ять із десяти.
— Задні вікна зачинені, я сподіваюся? — запитала Флорес. — Не хотілося б, щоб усі ті ліки намокли.
— Зачинені, — відповів їй Пітер.
Туска і Флорес, що розмістилися на передніх сидіннях, ледве чи й словом обізвалися до нього відтоді, як вони виїхали з бази. Пітер почувався дитиною, яку запхали на заднє сидіння, взявши із собою тільки тому, що ні на кого було лишити вдома, і якій у цій подорожі зоставалося тільки сподіватися, що батьки не почнуть сваритися.
Туска не був прихильником герметичного середовища з кондиціонованим повітрям, яке так старанно намагалася підтримувати Ґрейнджер. Він тримав передні вікна відчиненими, і повітря вільно потрапляло до салону. До млявого перетікання повітря долучився ще й штучний вітерець, утворений швидким рухом машини.
— А де Ґрейнджер? — запитав Пітер.
— Відпочиває, — озвався Туска; Пітеру видно було тільки його плече й руку на кермі.
— П’яна й ні до чого не придатна, — промовила Флорес, повністю схована від Пітерових очей.
— Усі ці роки вона була дуже непоганим фармацевтом, — сказав Туска.
— Є й інші фармацевти, — зауважила Флорес.
— Ну що ж, подивимося, що нам принесе Санта-Клаус, еге ж? — сказав Туска, і Флорес замовкла.
Блискуча арка в небі не наблизилася до них, тож Пітер натомість поглянув у бокове вікно. Краєвид, який він уже встиг полюбити, як і раніше, вражав аскетичною красою, але сьогодні Пітер побачив його простоту інакшими очима, і побачене його стурбувало. Він уявив, як дівчина з ферми, така як Ґрейнджер, пильно розглядає цю спокійну й порожню місцевість, марно шукаючи якихось ознак тваринного чи рослинного життя, чи бодай якогось життя, котре нагадало б їй про місце, де минуло її дитинство.
— Ґрейнджер треба додому, — сказав Пітер.
Слова вилетіли з його рота швидше, ніж він зрозумів, що вимовив їх.
— Ага, — погодився Туска, — я теж так думаю.
— І бажано невдовзі, — додав Пітер і пригадав, уперше за багато років, що саме так, «Невдовзі», називалася біблійна брошурка, яку вони з Беа підготували давним-давно для прихильників Ісуса в індійському штаті Аруначал-Прадеш.
Перед внутрішнім зором Пітера промайнула картина: його руки поруч із руками Беа за кухонним столом. Його руки складають брошурку втроє, так, щоб заголовок «Невдовзі» опинився на лицевому боці; руки Беа кладуть брошурку в конверт, заклеюють його, пишуть адреси якихось індійців, що живуть у горах і мають імена, які годі вимовити.
Картонні коробки з брошурками «Невдовзі» щопівроку надсилали за кордон — безглузде марнотратство в добу електронної пошти, але ж не в усіх у цьому світі є комп’ютер, а, крім того, завжди відчуваєш щось особливе, коли тримаєш біблійні вірші у власній руці.
Як давно це було! Пітерова рука тягнеться через стіл, щоб передати брошурку під назвою «Незабаром» Беа.
— Її запит я теж переслав, — казав Туска. — Думаю, полетите назад разом, — він позіхнув. — Відразу дві втечі з нашого маленького раю, ще й одночасні! Ви знаєте щось, чого не знаю я? Хоча, якщо подумати, краще не розповідайте мені.
— Із Оазою все гаразд, — відказав Пітер, знову позираючи у вікно. — Мені шкода, що я всіх підвів.
— Хтось може це прийняти, хтось не може, — безтурботно промовив Туска. — УХВ не використовують удруге.
— Що-що?
— Ударно-хвилевий випромінювач.
Після цих слів, дивних і незбагненних для Пітера так само, як будь-які темні місця зі Святого Письма для його супутників, усі замовкли надовго. Ілюзія, що вони ось-ось проїдуть під величезною мерехтливою аркою, поступово зникала в міру того, як два водяні стовпи розходилися, набуваючи різних, несиметричних форм. Дощ застукотів по вітровому склу і по даху машини у своєму, як і раніше, дивовижному ритмі, визначеному законами природи поза людським розумінням. Потім злива минулася, і склоочисники якийсь час дратівливо скрипіли по сухому склу, доки Туска їх не вимкнув. Карамельні фасади будинків Міста Потвор були вже за кілька сотень метрів, і Пітер помітив крихітну постать, що стояла на призначеному місці.