Пітер уп’явся спраглими, однак недовірливими очима в склянку зі зеленою рідиною, пригадуючи історії про британських туристів, що, поїхавши у відпустку за кордон, напилися там води й отруїлися. Бігунка і все таке. У пам’яті спливли дві заспокійливі цитати зі Святого Письма: «Не журіться про життя своє Що будете пити», Євангеліє від Матвія, 6:25, та «Для чистих все чисте», послання апостола Павла до Тита, 1:15. Утім, ці цитати стосувалися очевидно інакшого контексту. Він ще раз поглянув на оголошення, яке пропонувало бутильовану воду ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ ЗА ТРИСТА МІЛІЛІТРІВ. Не може бути й мови. Він і Беа вже обговорювали, як витрачатимуть гроші, які Пітер заробить у цій місії. Виплатять іпотечний кредит. Переоблаштують дитячу кімнату в своїй церкві, щоб у діток було більше світла й тепла. Куплять автофургон, пристосований для інвалідних візків. Було ще багато всякого. Кожен долар, витрачений ним тут, означатиме, що доведеться викреслити зі списку щось важливе. Він підніс склянку до рота й випив.
Вода на смак була добра. Власне кажучи, божественна. Блюзнірська думка? «О, дай тому спокій, — без сумніву, порадила б йому Беатріс. — У світі є значно важливіші речі, якими варто перейматися». А якими речами варто перейматися в цьому світі? Незабаром він про це дізнається. Пітер підвівся, змив у туалеті, попив ще зеленої водички. Вона ледь-ледь відгонила смаком мускатної дині, хоча, може, це йому тільки здавалося.
Досі голий, Пітер підійшов до вікна спальні. Жалюзі мусять підійматися, дарма що не видно перемикачів чи кнопок. Пітер провів пальцями по планках і намацав мотузок. Він смикнув за нього, й жалюзі піднялися. Тягнучи за шнур, він подумав, що голизну його може уздріти будь-який перехожий, однак турбуватися про це було вже запізно. Вікно — велику плексигласову шибу — було відтулено повністю.
Надворі досі панувала темрява. Довкола аміківського аеропорту була пустка: мертва зона порожнього асфальту, жалюгідних будиночків, схожих на сараї, та веретенуватих сталевих ліхтарів. Це скидалося на парковання біля супермаркету, що не мало ні кінця ні краю. І все-таки серце Пітерові закалатало, а дух перехопило від захоплення. Дощ! Цей дощ не падав прямими лініями, він... танцював! Хіба ж може злива «танцювати»? Вода — це ж не якась розумна істота. А втім, злива неслася з одного боку в інший, а сотні тисяч сріблястих ліній викреслювали однакові елегантні дуги. Це зовсім не було подібно до того, як на Землі подмухи вітру безладно жбурляють краплями. Ні, повітря тут видавалося спокійним, а рухи дощу були граційні — розмірене колихання з одного кінця неба до іншого. Звідси й це ритмічне крапотіння по його вікну.
Пітер притулився чолом до скла й відчув його благодатну прохолоду. Він усвідомив, що його злегка лихоманить, і подумав, чи вихиляси дощу йому, бува, не примарилися. Вдивляючись у темряву, Пітер спробував сфокусувати зір на серпанку світла довкола ліхтарів. Усередині цих схожих на німб осяйних куль краплі дощу здавалися окремими цятками, блискучими, як станіолеве конфеті. Їхні хвилясті візерунки, що милували око, були чисті-пречисті.
Пітер відступив від вікна. Його відображення було примарним, посіченим краплинами неземного дощу. Зазвичай рум’яне й бадьоре, обличчя його мало втомлений вигляд. Вольфрамове світло далекого ліхтаря палахкотіло неначе всередині Пітерового черева. Його геніталії видавалися немов вирізьбленими з гіпсу, як у грецьких статуй. Він здійняв руку, щоб розірвати закляття, повернути собі звичну людську природу. Та у вікні неначе незнайомець помахав рукою йому у відповідь.
Моя дорога Беатріс!
Від тебе ані слова. Я почуваюся наче підвішений У буквальному розумінні — наче не можу видихнути, доки не переконаюся, що ми маємо змогу спілкуватися одне з одним. Колись я читав науково-фантастичне оповідання, у якому молодий чоловік вирушив до чужої планети, лишивши дружину вдома. Він подорожував лише декілька тижнів, а потім повернувся на Землю. Суть цієї історії в тому, що час спливав для них із різною швидкістю. Тож, коли чоловік повернувся додому, виявилося, що минуло сімдесят п’ять земних років, а дружина померла за тиждень до його повернення. Він саме встиг на похорон, і всі старі люди дивувалися, хто ж такий цей молодик, що божеволіє з горя. То була така собі фантастична казочка, та я читав її у вразливому віці, і вона таки зачепила мене. А тепер, звісно, я боюся, щоб такого не сталося насправді. Бі-Джи, Северин і Туска протягом останніх років декілька разів бували на Оазі й поверталися назад, тож я, мабуть, маю взяти це за доказ, що ти не стала зморшкуватою, як чорнослив! (Хоч навіть якщо стала, я однаково тебе кохатиму!)