— Навряд чи можна відсипати звідти трохи землі, — сказав Пітер.
— Навряд чи, братухо, — відповів Бі-Джи.
Вираз його обличчя був серйозним, ані натяку на усмішку, але йому було весело. Людину досить легко читати, якщо ти знайомий із нею трохи довше. Усе полягає в інтонації, у стишенні голосу, у вогниках в очах, у багатьох ледве вловимих дрібничках, яким годі дати науковий опис, але на яких, якщо захочеш, можна побудувати дружбу на все життя.
Пітер знову спробував підтягнути мішок. Цього разу, ледь мішок підійнявся на висоту коліна, як Пітерові запекли біцепси.
— Твоя проблема частково в тому, — промовив Бі-Джи, підходячи до нього, — що тут потрібен збалансованіший підхід.
Він відчепив мішок від блока, майже без зусиль підійняв його до грудей, а потім обхопив однією рукою.
— Найважливіший м’яз — це твій мозок. Тобі треба спланувати, що ти хочеш робити, розігрітися. Знайти собі вправу, яка буде на межі твоїх сил, але не поза межею. Я раджу тобі просто поносити цей мішок.
— Тобто?
Бі-Джи підійшов упритул до Пітера й передав йому мішок, обережно, наче це було немовля, що заснуло.
— Просто притисни його до грудей, — сказав він. — Обхопи руками й ходи. З одного кінця в інший, так довго, як вистачить сил. А потім плавно опусти мішок на землю.
Пітер так і зробив. Бі-Джи спостерігав за ним. Моро також дивилася — вона вже пройшла свої триста кроків і тепер пила з пляшки блідо-зелену рідину, може, дощову воду, а може, предорогий солодкий газований напій, виготовлений транснаціональною компанією далеко-далеко звідси. Пітер із мішком сновигав повз них туди-сюди, туди-сюди. Носити йому вдавалося непогано, утім, коли він дійшов до своєї межі, опустити мішок плавно не вийшло.
— Треба буде ще потренуватися, — сказав Пітер, віддихуючись.
— Що ж, — зітхнув Бі-Джи, — можливості такої в тебе вже не буде, еге ж?
Уперше він згадав про майбутній Пітерів від’їзд.
— Чому ж ні, — відказав Пітер, сідаючи на низький дерев’яний поміст невідомого призначення. — Нічого не завадить мені так само носити мішок із піском, коли повернуся додому. Власне, може, доведеться поносити ще й не один мішок, якщо буде повінь. Там останнім часом почастішали повені.
— Їм треба краще продумати свої нікудишні системи водовідведення, — зауважив Бі-Джи.
Моро підвелася й причепурила свій одяг. Її перерва на вправи закінчилася, і час було повертатися до своїх обов’язків.
— Може, владнаєш усі свої справи й відразу повернешся сюди? — запитала жінка.
— Без дружини я не повернуся, — відказав Пітер.
— Ну, вона теж може прилетіти сюди.
— АМІК очевидно вирішив, що не може.
Моро знизала плечима, її зазвичай безпристрасне обличчя на мить пожвавилося, набувши викличного виразу:
— АМІК-шмамік. Хто такий АМІК? Ми — АМІК. Ми, ті, що тут. Напевно, вже час трохи послабити тести на придатність.
— Ага, вони непрості, — замислено погодився Бі-Джи; частково він пишався тим, що пройшов їх, а частково шкодував за всіма тими потенційними братами й сестрами, яким це не вдалося зробити. — Вушко від клятої голки. Це ж із Біблії, еге ж?
Пітер за звичкою наготувався вже компонувати якусь ухильну відповідь, але враз усвідомив, що йому не треба цього робити.
— Так, Бі-Джи, це з Біблії. Євангеліє від Матвія, розділ дев’ятнадцятий, вірш двадцять четвертий.
— Треба запам’ятати, — сказав Бі-Джи й широко вишкірився, показуючи цим, що нічого він не запам’ятає і прекрасно це знає.
— Чоловік і дружина, що працюють разом, — промовила Моро, ховаючи пляшку до своєї сумки. — Мені здається, це було б доволі романтично.
Жінка говорила сумно-мрійливим голосом, наче романтика — це якась екзотична дивовижа, яку можна було б спостерегти у зграї мавп або білих гусей, але аж ніяк не серед її знайомих.
Пітер заплющив очі. Останній лист Беа і Пітерова відповідь закарбувалися в його пам’яті так само чітко, як і будь-який уривок зі Святого Письма:
Пітере, я кохаю тебе , — писала Беа. — Але, будь ласка, не повертайся додому. Молю тебе. Залишайся там, де ти є. Там безпечніше, а я хочу, щоб ти був у безпеці.
Це останній лист, який я маю змогу тобі надіслати. Я більше не можу зоставатися в цьому будинку. Я житиму з іншими людьми, незнайомцями. Де саме, не знаю. Ми будемо весь час переїжджати. Я не можу тобі пояснити, просто повір мені, що так буде краще. Тепер тут усе по-інакшому. Усе може змінитися так швидко. Я вчинила безвідповідально, вирішивши привести дитину в цей зігнилий світ, але що ж мені тепер робити? Убити її? На це в мене просто не вистачить духу. Мабуть, однаково все закінчиться погано, і краще тобі всього цього не бачити. Якщо ти кохаєш мене, не змушуй дивитися на те, як ти страждатимеш.