У їдальні було четверо аміківців, лише молоді люди, незнайомі Пітерові. Один — огрядний китаєць, підстрижений коротко, по-армійському. Підперши обличчя кулаком, він куняв у м’якому кріслі поряд зі стелажем, заповненим журналами. Інший чоловік порався біля буфета, на його високій хирлявій постаті теліпалася простора футболка. Покусуючи свої набряклі губи великими білими зубами, незнайомець зосереджено тицяв металевим стилусом у сенсорний монітор, що стояв на барній стійці. Чуприну чоловік мав масну, вкриту якимось схожим на желатин засобом для догляду за волоссям. Скидався на слов’янина. Решта двоє були чорношкірі. Вони сиділи за одним зі столиків, разом вивчаючи якусь книжку. Як на Біблію, вона була занадто велика й тонка; скоріше якась технічна інструкція. Біля ліктів цих людей стояли великі горнята з-під кави та дві десертні тарілки, на яких, окрім крихт, нічого не було. Їжею у приміщенні не пахло.
Троє, що не спали, відзначили Пітерове прибуття, стримано привітавшись кивком голови, але справ своїх не полишили. Азіат, що похропував, і двоє чоловіків із книжкою були одягнуті однаково: вільні сорочки в арабському стилі, вільні бавовняні штани, без шкарпеток, важкі спортивні черевики. Такі собі мусульмани-баскетболісти.
— Привіт, я Пітер, — промовив він, підходячи до барної стійки. — Я тут новачок. Я б чогось перекусив, якщо можна.
Молодик слов’янської зовнішності повільно похитав туди-сюди головою з випнутою щелепою.
— Запізно, друже.
— Запізно?
— Щодобовий переоблік. Розпочався годину тому.
— Мені аміківці казали, що їжа буде завжди, коли схочеш.
— Так і є. Треба тільки пильнувати, щоб не схотіти, коли їжі нема.
Якийсь час Пітер розмірковував над тим, що почув. Жіночий голос, який линув із динаміків, дістався до кінця пісні. За ним чоловічий, дзвінкий і роблено-інтимний, оголосив:
«Ви слухаєте „Нічні квіти“, документальну хроніку, присвячену пісні Петсі Клайн „По півночі я вийду на прогулянку“. Ви почуєте різні варіанти її виконання починаючи від тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року аж до посмертних дуетів тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого. Отож, любі слухачі, ви зробили так, як я вас прохав? Ви ж відклали собі в пам’яті ту дівочу соромливість, якою променить голос Петсі в дебютній версії пісні, з якою співачка виступила на „Шукачах талантів“ Артура Ґодфрі? Одинадцять місяців минуло, а яка різниця! Другу версію, яку ви щойно чули, було записано чотирнадцятого грудня тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року для „Ґранд Ол Опрі“[7]. На той час Петсі вже добре розуміла, яку незвичайну силу має її пісня. Але та поволока мудрості й нестерпного смутку, яку ви відчуєте, прослухавши наступну версію, з’явилася й через особисту трагедію. Петсі ледве не загинула в лобовому зіткненні автівок чотирнадцятого червня тисяча дев’ятсот шістдесят першого року. Дивовижно, та лише за кілька днів після того, як вона залишила лікарню, ми бачимо, як Петсі виконує „По півночі“ в бальній залі Сімаррона в Талсі, штат Оклахома. Слухайте ж бо, люди, слухайте уважно, і ви почуєте весь біль тієї жахливої автокатастрофи, ви почуєте все горе, яке мала відчувати Петсі через глибокі шрами на її чолі, що вже ніколи не загояться...»
Примарний жіночий голос знову поплив попід стелею:
— А коли привезуть їжу? — запитав Пітер.
— Та вона вже тут, — відказав слов’янин, поплескуючи по барній стійці. — Буде виданою до споживання за шість годин і... двадцять сім хвилин.
— Вибачте, я тут новенький, я не знав про всі ці порядки. І я справді дуже-дуже зголоднів. Чи не могли б ви... гм... видати щось раніше й відзначити, що його було спожито через шість годин?
Слов’янин зіщулив очі.
— Я вчинив би... неправду, друже.
Пітер усміхнувся й похилив голову на знак поразки. Тимчасом як Петсі Клайн співала: «Це так говорю я тобі про любов свою...», він відійшов від стійки й опустився в одне з крісел біля стелажа з журналами просто за чоловіком, що спав.
Щойно Пітер опустився у крісло, як відчув знемогу і зрозумів: якщо не підведеться якомога швидше, то засне. Він нахилився до журналів і швидко перебігся очима по назвах: «Космополітен», «Ретрогеймер», «Чоловіче здоров’я», «Ваш пес», «Вог», «Старовинні літаки», «Брудні спермошльондри», «Дім і сад», «Природний імунітет», «Автоспорт», «Науковий вісник», «Кулінарні суперідеї»... Доволі непогана добірка, на будь-який смак. Зачитана й лише трохи застаріла.
7
«Grand Ole Opry» — одна з найдавніших американських радіопередач у форматі концерту в прямому ефірі.